Культурологія - Шейко В. М. - 4.7. Логіко-філософське переосмислення уявлень про культуру в давньоримській філософії (неоплатонізм)

У давньоримській культурі оригінальне поєднувалося із запозиченим. Запозичене перетворювалося, змішувалося з оригінальним і в результаті виникла єдина, цільна давньоримська культура. Необхідно з'ясувати, синкретичною була ця єдність чи органічною. Це питання тісно пов'язане з питанням про відкритість античної культури.

Антична культура, як грецька, так і римська, формувалася й розвивалась на базі античної громади. її лад визначав цінності, якими керувалися її члени. Подібність грецької та римської культур не означала їхньої тотожності. Римляни познайомилися з грецькою культурою не в її класичний період, а в період еллінізму (III ст. до н. е.), коли еллінська культура стала вже культурою елліністичною, тобто коли перед громадянами полісів, що стали підданими царів, виникли нові проблеми, які ще не поставали перед римськими громадянами, адже останні лише два століття потому опинилися в лавах підданих.

Подібність грецької й римської культур полегшила громадянам Риму освоєння духовної спадщини греків, однак перешкодою для широких запозичень була певна відмінність у системі цінностей.

Греко-римська культура зі збільшенням римської держави поширювалася по римських провінціях, які, у свою чергу, додавали до неї свій внесок. Романізація провінцій і варваризація імперії спричинили певний синкретизм, який особливо яскраво виявився у сфері релігії, але був відчутний і в інших сферах. Романізація була не тільки культурною, але й соціально-економічною. Система цінностей, світогляд, що склалися на основі полісного ладу, могли ствердитися в тих сферах імперії, де античні міста відігравали провідну роль. Там, де більшою чи меншою мірою зберігалися доримські відносини (родинні й сільські громади, заміські маєтки та храми), населення мало змогу засвоювати греко-римську освіченість, звичаї й традиції, форми побуту, але все це не руйнувало ментальних особливостей провінцій римської держави. Ступінь впливу елементів тубільної культури в провінціях визначався ступенем романізації місцевої знаті.

Провінційна культура теж впливала на римську, особливо це стосується східних провінцій з їхньою тисячолітньою державністю й культурою. Вплив заходу країни не настільки суттєвий, оскільки стадія розвитку народів, що жили у цих провінціях, була нижчою за стадію розвитку римлян. Орієнталізація Риму була дуже відчутним явищем, особливо у сфері релігії. Поширювалися східні культи, з яких могли усуватися деякі ритуали, що суперечили римським етичним уявленням. Ідея імператорської влади, обожнювання імператорів, стала, ймовірно, відлунням східних впливів на римську політичну систему, незважаючи на те, що імперія була закономірним підсумком розвитку римської держави. Імператорська влада в Римі ставала все більш подібною до влади східного царя-деспота з її теократичним оформленням. Водночас зберігається римська система цінностей, виражена в республіканських магістратурах, що поступово стають суто номінальними.

Про синкретизм, якщо розуміти під ним механічне поєднання ідей та уявлень, можна говорити лише дуже умовно. Система, яка вбирає такі образи й ідеї, еволюціонує за своїми внутрішніми законами, зберігаючи на різних етапах еволюції свою цілісність і запозичуючи лише те, що цій цілісності не суперечить.

4.7. Логіко-філософське переосмислення уявлень про культуру в давньоримській філософії (неоплатонізм)

Ш ст. було не лише часом становлення християнської теології в Климента Олександрійського, Тертулліана, Орігена, Іполіта, Лактанція й інших християнських теологів, але й часом формування останньої великої філософської системи античності - неоплатонізму.

Виникнення неоплатонізму припадає на період переходу від Ранньої Римської імперії до Пізньої Римської імперії. Основоположником цієї системи є Плотін (204/205 - 270 рр.). Його творча діяльність протікала в неспокійний для Риму час, коли один за одним змінювалися військові імператори, а імперія зазнавала нападів різних варварських племен. Плотін мав свою філософську школу в Римі, яку очолював протягом чверті століття, і численних учнів. Філософські проповіді Плотіна згруповані тематично в його знаменитих "Енеадах". Плотін не вважав себе оригінальним мислителем, він прагнув лише бути тлумачем Платона. Плотін бере в Платона головним чином учення про єдине ("Парменід"), про благо ("Держава"), концепцію про антагонізм душі й тіла ("Федр"), учення про ерос ("Бенкет"), про деміурга й про космічну душу ("Тімея"), а також представлене в різних діалогах Платона вчення про ідеї.

Загальним у християнства й неоплатонізму є вчення про існування вищого світу, який має абсолютний пріоритет перед нижчим. Не випадково, що для освічених язичників найлегшим шляхом до християнства був шлях через неоплатонізм. У творах Плотіна можна знайти не тільки вплив Платона, але й Арістотеля, Сенеки та інших філософів.

Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, вищий розум та надбуттєвість першооснови всього сущого й про містичний екстаз як засіб наближення до цієї першооснови. Неоплатонізм виходить за межі філософії (якщо під філософією розуміти світогляд, що абсолютизує розум); у ньому спостерігається повернення до міфології, реміфологізація - процес, зворотний тому, який відбувався при генезисі філософії. Гегель невипадково використовував неоплатонізм як ілюстрацію свого закону заперечення: філософія спершу заперечувала релігію (міфологію), а потім у своїх зрілих формах, заперечуючи саму себе, осягнула внутрішній зміст міфології й утворила з нею синтез. Таким чином, неоплатонізм є синтезом філософії та міфології.

Уся світобудова в Плотіна має чітку ієрархію. На чолі ієрархії сущого - єдине начало, надбуттєве та надрозумне, збагненне лише в стані містичного екстазу, яке виражається лише засобами апофатичної теології.

Ієрархічний світ, на думку Плотіна, утворює щабель спадного буття, що починається в побуті. Плотін не заперечував існування почуттєвого, тілесного світу. Існування такого світу самоочевидне, людина - частина цього світу, культури. Однак до нього слід ставитися негативно. Навіть найкраще в цьому світі - краса, що породжує в душах радість, - лише слабкий і тьмяний відблиск справжньої, надтілесної і надприродної краси. Любити такий відблиск можна, але необхідно знати, що це не вся краса. До того ж, сама по собі природа не є джерелом краси. Джерело краси - в об'єктивному світовому розумі, адже краса - це гармонія й форма, а в природі форма розділена просторово на частини, і в цьому розділенні легко втратити єдність форми. Краса в природі, краса тілесної речі - у єдності її частин, а ця єдність, вважає Плотін, - від розуму. Отже, розум є щось інше, ніж природа, вище від неї начало.

У природі є неживе й те, що має душу. Плотін вважав, що матеріальне не може породити духовне. Отже, необхідно допустити інше, ніж природа, начало - світову душу. Отже, Плотін визначає три частини світу: природу, світовий розум і світову душу. Світову душу та світовий розум ототожнювати не можна, тому що душу однаково має як прекрасне, так і потворне. Оскільки прекрасного менше, ніж того, що має душу, то розум знаходиться далі від природи й вище, ніж світова душа, адже його вияв у природі більш вибірковий.

Сам по собі розум не має єдності, він може бути й хаотичною сукупністю ідей, що утримуються в ньому. Єдність, на думку Плотіна, необхідна, і він висуває Єдине як ще одне начало.

Отже, світобудова, за Плотіним, має таку структуру:

Будучи самодостатнім, вищим началом, Єдине породжує все суще. Плотін розуміє утворення світу Єдиним як абсолютно невмотивований об'єктивний процес. Цей процес називається еманацією (від лат. emanare - текти, литися). Єдине, творячи світ, залишається цілісним, цей процес відбувається у вічності. Для позначення цього процесу Плотін застосовує таку метафору: "Єдине, будучи світлом, світить навколо себе, воно сяє, робить яскраве світіння. Це світло, будучи вищим, породжує нижче".

Першим, що походить від Єдиного, є Розум (Нус). Він буттєвий, але не уособлений. Розум єдиний і множинний одночасно, він містить не тільки ідеї загального, але й ідеї індивідуального.

Світло, що поширюється Єдиним, не все поглинається розумом, а поширюється й далі. Його результатом є Душа. Вона існує в часі. Душа - сполучна ланка між надчуттєвим і чуттєвим світами. Душа споглядає ідеї, які перебувають у Нусі (Розумі). Душа - джерело руху у світі. У природному світі Душа ділиться на душі окремих явищ і предметів. Природа ж - затінена частина Світової Душі. У Плотіна Єдине не тільки сяє, але й віддає своє проміння на нижчі рівні, прагнучи стати єдиним, подолати свою роз'єднаність і долучитися до блага, адже Єдине є благом. Усе, що існує, зокрема й матерія, потребує блага та прагне до блага.

Найусвідомленіше це прагнення виявляється в людини. Сходження до Єдиного можливе за допомогою екстазу. Грецьке extasis означає "переміщення, відхід, несамовитість", тобто стан, коли душа немовби виходить з тіла. Це стан злиття душі з Єдиним як Богом, стан присутності в душі Бога, стан розчинення в Богові як Єдиному. Таким чином, Єдине доступне людині як істоті, що може переживати. У цьому виявляється містицизм неоплатонізму.

Отже, незважаючи на свою первісну простоту й невибагливість, і, як наслідок, численні запозичення, давньоримська культура є цілісним феноменом. Зміст, ядро цієї культури - вічні й одночасно практичні проблеми держави, права, моралі, обов'язку. Римляни вперше ввели термін "культура" у значенні, близькому до сучасного, вважаючи себе поширювачами вищих форм культури серед варварських народів. По суті, вони і стали тим середовищем, яке передало наступним поколінням і народам навколо античну культуру в цілому.

Схожі статті




Культурологія - Шейко В. М. - 4.7. Логіко-філософське переосмислення уявлень про культуру в давньоримській філософії (неоплатонізм)

Предыдущая | Следующая