Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - 7.3. Російська і українська державно-правова думка в революційну добу вітчизняної історії

На початку XX ст. російська і українська державно-правова думка глибоко сприйняла та засвоїла ідеї провідних західних мислителів. Водночас бурхливі революційні події в Російській імперії піддали суттєвій корекції погляди вітчизняних дослідників.

Євген Трубецькой (1863-1920)

Російський правознавець і релігійний філософ. Вчення про державу і право він виклав у працях "Рабство у Давній Греції" (1886), "Релігійно-суспільний ідеал західного християнства у V ст. Світогляд блаженного Августина" (1892), "Релігійно-суспільний ідеал західного християнства в XI ст. Ідея Божеського царства у Григорія VII та публіцистів - його сучасників" (1897), "До характеристики вчення Маркса і Енгельса про значення ідей в історії" (1902), "Війна і бюрократія" (1904), "Філософія Ніцше" (1904), "Церква і визвольний рух" (1905), "Відповідь губернських предводителів" (1905), "Крах" (1905), "Політичні ідеали Платона та Аристотеля" (1906), "Філософія християнської теократії" (1906), "Два звірі" (збірник наукових статей 1905-1907), "Філософія права професора Л. І. Петражицького" (1907), "Свобода і безсмертя" (1907), "Лекції з історії філософії права" (1907), "Соціальна утопія Платона" (1908), "Світогляд В. С. Соловйова" (1912-1913), "Умогляд у фарбах" (1915), "Два світи в давньоруському іконописі" (1916), "Росія в її іконі" (1917), "Метафізичні основи пізнання" (1917), "Сенс життя" (1918), "Звірине царство та його майбутнє відродження у Росії" (1919), "Велика революція і криза патріотизму" (1919), "Спомини" (видано у 1921), "Інше царство та його шукачі у російській народній казці" (видано у 1922), "З минулого" (видано у 1925) та ін.

Державо - і праворозуміння Трубецького еволюціонували від нігілізму стосовно теорій держави і права та суспільних наук взагалі, вульгарного матеріалізму до сповідування англо-французького позитивізму, німецького скептицизму та російського богошукання. Стабільні державно-правові погляди почали формуватись у нього лише під час роботи в Київському університеті. Саме тоді він став обгрунтовувати вирішальне значення історичного християнства у право - і державотворенні, негативну роль отців церкви у змішуванні "благодатного закону" зі "світським порядком правовим", виробленні ними "односторонньо-законниць-кого" віровчення, яке призводить до втрати сили християнством, недосконалої ідеї "всесвітнього царського священства", що спрямовувалось на встановлення влади не лише над кліром, а й над усім світом. Гостро критикував Трубецькой і спроби одягти на церкву "вікові ланцюги" та перетворити її на "недостойну служницю світської влади". Загальнолюдську місію релігії загалом і завдання російської православної церкви зокрема він вбачав у "просвітництві, дзвоном усезагального свята оновленому", тобто у тому, щоб служителі "державної релігії" почали підтримувати опозицію, відмежувались від начал "рабського опортунізму" і сміливо критикували сучасний державний устрій, самодержавне законодавство, викривали "урядову неправду".

Власний курс енциклопедії права Трубецькой вибудував на природному праворозумінні, стрижнем якого є "моральний ідеалізм". Усю свою критику він спрямував проти "двох апокаліптичних звірів": реакції ("практичного матеріалізму") та революції ("ідеологічного матеріалізму"). У цей час він уже еволюціонував від кадетизму до мирнообновленства і розпочав полеміку з "містичним алогізмом" С. Булгакова, П. Флоренського та В. Ерна. Ефективним важелем державного механізму і поліпшення законів Трубецькой вважав торжество загальнохристиянського ідеалу в політичному житті Росії. Він прагнув до примирення всіх російських політичних сил на основі "всеєдності", "правди і справедливості". Окрім наведених, улюбленими термінами Трубецького у його державно-правових і політичних доктринах були "етика", "совість", "гідність", "честь", "достоїнство" тощо. Він був упевнений, що справедливий державний устрій не може грунтуватися на "тваринному, буржуазному страхові та інстинкті самозбереження", на "ненажерливості, злобі та людиноненависницьких інстинктах озвірілої маси". Це є відцентрові сили, і той, хто на них орієнтується, вибудовує державу "на піску", "рве її на частини", стирає грань між свободою і анархізмом, між демократією і деспотизмом, займається "звіропоклонством під виглядом народопоклонства".

Ідеал Трубецького - правова держава, демократичний зміст правових конституційних форм. Він розрізняв демократизм правовий, культурний, що спирається на національний грунт, і дикий, антиправовий, антиконституційний, що вироджується в анархію і деспотизм. Оригінальним є протиставлення Трубецьким російського патріотизму і німецького націоналізму. Перший переслідує "понаднаціональну мету", "піднімає народну справу над національним егоїзмом", а другий - навпаки. В останніх працях про державу і право Трубецькой наголошував на проблемах світового хаосу, кривавих кошмарів, злих сил, на колізії мети держави і гідності особи. Він був упевнений, що державному механізмові зовсім не потрібні громадяни чесні, совісні, справедливі. Держава перетворюється на "смертного бога" для людини, зацікавлена у громадянах, які не мають відчуття гідності, а це послідовно призведе до "втрати людини". Запобігти таким руйнівним процесам можна лише через релігію, оскільки після порушення релігійних зв'язків "людина стала вовком, і держава впала". Ситуацію може виправити активізація церковного життя: саме церква сповідує найдосконаліші закони життя суспільства і забороняє людям "ковтати живцем одне одного".

Найвизначнішою заслугою Трубецького у юриспруденції є його вагомий внесок у "повернення" до Росії і України оновлених основ природного праворозуміння, започаткування тут традицій школи "відродженого природного права", що вже набирала сили на Заході. Дефініція сутності права у Трубецького, принаймні зовні, досить проста: "Право є сукупністю норм, які, з одного боку, надають, а з іншого боку, обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах". Однак таке визначення є результатом, підсумком найглибшого попереднього аналізу, ретельного розбору і суворої, інколи жорстокої критики вчень Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Вольтера, Мореллі, Ж.-Ж. Руссо, Р. Ієрінга, Ф.-К. Савіньї, А. Шопенгауера, Л. Петражицького, М. Коркунова і навіть вчителя і друга В. Соловйова. Трубецькой був певен, що право виникає, з одного боку, як засіб забезпечення егоїстичних потреб та інтересів окремої особистості, обмеження її дій чіткими правилами, а з іншого - як механізм активізації громадянина, практичної реалізації усезагального абсолютного закону добра. Висхідним, першопочатковим витоком права є свідомість людини. Будь-які закони, кодекси, затверджені державою, слід вважати обов'язковими лише "в ім'я природного права людської особистості".

Природне право є еталоном, взірцем для права позитивного, яке має відповідати приписам природного права, а людина за жодних умов не може перетворюватись на "раба права писаного". Однак сукупність природного права Трубецькой викладав уже під впливом Р. Штамлера з його доктриною "правильного права". Лише одне з численних природних прав є абсолютним, тобто незмінним і вічним. Це закон добра, що повинен назавжди стати стрижнем будь-якої позитивної норми. Усі інші приписи "кодексу природного права " характерні лише для певної епохи, певної країни, тобто мають історично і географічно змінний характер. Із цих позицій Трубецькой нещадно критикував і концепції історичної школи права щодо правосвідомості народу як основного і єдиного джерела позитивного права. Прагнучи до визначення сутності права через свободу поведінки особистості, орієнтуючись на забезпечення її основних прав, послідовний гуманізм, застосовуючи певний досвід історизму, Трубецькой цілеспрямовано заперечував зведення сутності права до держави, "загальних переконань", "загальної волі", "мінімуму моральності", примусу чи сили тощо. Поза увагою він залишав лише гегелівську доктрину праворозуміння та її марксистську інтерпретацію.

Поняття "держава" Трубецькой тлумачив як "правову організацію, союз людей, пов'язаних між собою загальними началами права", узагальнюючи це у формулі "право є право". Він висловив оригінальну думку, що саме право є творцем держави, а не навпаки.

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - 7.3. Російська і українська державно-правова думка в революційну добу вітчизняної історії

Предыдущая | Следующая