Історія України - Пасічник М. С. - Становлення державності

По-різному склалася доля східнослов'янських племен після розпаду антського державного об'єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі стосунки з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов'яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це, нібито, Бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів'я: "Погинули яко обри (авари)". Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація пра-українських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов'язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V - у першій половині VI ст., інші - що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там затоваришував з візантійським імператором. Кий почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Подніпров'я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з'ясовано. Але він безпосередньо пов'язаний з лексемою "русь".

Поляни жили у вигідному геополітичному середовищі: майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торговельних шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв'язки з Північним Причорномор'ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалися зв'язки між Сходом і Заходом. У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніпров'ї, на берегах Ірпеня, Прип'яті, Десни, Сейму, Сожу та їхніх приток. Якщо врахувати, що тоді люди пересувалися переважно річками, то фактично київський князь міг впливати на життя навколишніх племен. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен.

Подібні державотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей час утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князівство), а на Сході - Хазарський каганат. Тобто утворення праукраїнської держави відбувалося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII ст. праукраїнську державу сучасники почали називати Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хоча влада київського князя й зміцніла. Наприкінці VIII - у першій половині IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні - Артанією та Славією. Влада київського князя поширювалася на всю територію державного об'єднання, принаймні у давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини X ст. Аль-Масуді писав із цього приводу: "Дір - перший зі слов'янських царів, що володів великими містами й багатьма територіями".

За правління нащадків Кия, зокрема князя Діра, Руська земля проводила активну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій. У першій половині IX ст. вона посилила вплив на навколишні племена й почала претендувати на південні землі, що опинилися під владою Хазарського каганату. На початку IX ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів і захопив Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак) і Корчев (Керч). Фактично весь півострів опинився під його владою. Праукраїнська держава почала чинити сильний опір експансії Хазарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі сплачували каганатові данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська писемність поширювалася серед населення Хазарії поряд з давньоєврейською.

Руська земля підтримувала активні дипломатичні стосунки з Візантією, іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838- 839 рр. її посольство відвідало Константинополь, а також столиці деяких інших європейських держав. У столиці Франкського королівства Інгельгеймі власті встановили, що посли, хоч і називалися русами, але насправді були скандинавського походження. І це не дивно, оскільки князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, у тому числі й варягів.

У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Вона не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце - Константинополь. У 860, 866 та інших роках Аскольд на чолі великої дружини кілька разів нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір. За ним Візантія сплачувала Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. В наступні роки ці умови виконували обидві сторони, що дало Русі можливість швидко розвиватися. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем. З'явилися й інші географічні назви з коренем "рус".

Однією з передумов могутності Русі стала етнічна консолідація населення на основі племен черняхівської та інших культур. У різних місцевостях України в післяантський період існували лука-райковецька (VIII-IX ст.), волинцівська (VII-VIII ст.), роменська (УШ-X ст.) та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен - дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

У VIII-IX ст. відбувається подальше нівелювання особливостей життя племен від Середнього Подніпров'я до Закарпаття. За певних місцевих відмінностей населення цього регіону споруджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної конструкцій з кам'яними печами, ховало небіжчиків через трупоспалення, мало приблизно однакові знаряддя праці та прикраси, а також типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попередніми століттями слов'яни істотно вдосконалили основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше почали застосовувати наральник із широким трикутним лезом, його використання підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Люди замінювали невеликі жорна для мелення зерна масивними, тобто почався перехід до примітивних млинів. Чимало подібних рис було й у населення лісостепової зони Лівобережної України. Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних племен, насамперед сармато-аланських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути, оскільки лівобережна слов'янська людність потрапила в залежність від Хазарського каганату. Виникли значні ремісничі центри. Вони поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торгово-ремісничі осередки племінних об'єднань. Київ став центром полянського об'єднання, Чернігів - сіверського, Іскоростень - древлянського, Пересічень - улицького, Волинь над Бугом - дулібського. Поряд з ними виникають і менші гради. На той час це було так дивно, що скандинави називали українські землі Тардарікі", тобто країною градів.

Схожі статті




Історія України - Пасічник М. С. - Становлення державності

Предыдущая | Следующая