Історія України - Лазарович М. В. - Теорії походження Русі

2.1. Становлення централізованої держави на чолі з Києвом

Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців - "норманістами" та "антинорманістами".

Теорії походження Русі

"Норманісти" вважали, що як державність, так і саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги - нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. "Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення " Повісті временних літ ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

Анти норманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племенрериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч. VII ст.).

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен Непі (русини ), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян), З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII-IX ст.

Поняття "Русь" та "Руська земля" вживалися літописцем для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював сучасні Київську, Чернігівську, Житомирську, Сумську, а також частини Вінницької, Черкаської і Полтавської областей. З кінця XIІ ст. Руссю починають називати ще й Західну Україну. Інші східнослов'янські і неслов'янські землі - від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя, які з розширенням Київської Русі ввійшли до її складу, - стали називатися в історичній літературі "руськими", оскільки належали до держави з відповідною назвою. Проте таких термінів, як "Московська Русь", "Смоленська Русь", "Суздальська Русь" тощо, літопис не згадує.

Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник ІО. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився титулувати себе "великим князем всея Руси", хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе "Великоросією" або "Великою Росією", в офіційному діловодстві стали називати "Ма лою Руссю" або "Малоросією". Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кіл. XVII - поч. XVIII ст. вживалися переважно назви "Москва", "Московія" (а до її населення - "московити" ) і лише пізніше - "Росія" (від грецької вимови терміну "Русь"). У той же час щодо України застосовувалася і стара назва "Русь".

Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу "єдиної неподільної Росії", яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву лише у XVIII ст., претендувала на історичний спадок Русі, створений на 700років раніше, дав підстави К. Марксу стверджувати у своїй праці "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", що "Московська історія пришита до історії Русі білими нитками".

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів - французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187р. у Київському Літописів значенні "край", "земля" і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін "Україна", "Країна", "Вкраїна" персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва "Україна" поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою "Русь" зустрічається нова назва "Україна". Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом "руським" (у Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни "русин", "руський" вживалися аж до кін. XIX - поч. ХХ ст.), а росіян - "московитами", "москалями".

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально-залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ста вали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина як об'єднання професійних воїнів поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил. До того ж хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.

Писемні джерела, в т. ч. й "Повість временних літ" літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V - у першій половині VI ст.), котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, ай швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.



Схожі статті




Історія України - Лазарович М. В. - Теорії походження Русі

Предыдущая | Следующая