Історія України - Гарін В. Б - Спроба проголошення незалежності України

У перший же день війни частини вермахту і його союзників вдерлися на територію

України. Німецька авіація піддала бомбовим ударам радянські військові з'єднання, аеродроми, вузли зв'язку, залізничні станції, а також міста Київ, Львів, Житомир, Тернопіль, Одесу. На території України наступало 57 дивізій і 13 бригад групи армій "Південь", їм протистояли війська Київського й Одеського військових округів, об'єднані в Південно-Західний фронт. Командуючим фронтом був призначений маршал С. Будьонний, членом Військової Ради - М. Хрущов. У перший же день війни радянський уряд оголосив загальну мобілізацію. В Україні до лав Червоної армії влилося близько 2,8 млн чоловік, з них понад 200 тис. добровільців.

Перша крупна битва на території України сталася 23 - 29 червня 1941 р. в районі Броди - Рівно - Дубно, де з обох боків брали участь близько 2 тис. танків. Радянські частини, зазнавши величезних втрат, відступили, що призвело до оточення і розгрому двох радянських армій у Львівському виступі. 30 червня німці зайняли Львів, Луцьк, Рівно, 9 липня - вступили до Житомира, а 11 липня вийшли до річки Ірпінь, що протікає в 15 км. від Києва. У перші тижні війни німецькі війська захопили всю територію Литви, Латвії та Молдавії, майже всю Білорусію й Естонію, значно просунулися углиб України. Стрімкий наступ вермахту супроводжувався небаченими втратами Червоної армії, яка втратила близько 1 млн солдатів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Компенсувати такі величезні втрати за короткий строк було неможливо.

Головною причиною, що призвела до важких поразок Радянської армії в початковий період війни, була її націленість виключно на ведення наступальних операцій. Ні армія, ні економіка, ні країна в цілому не готувалися до оборонної війни, і були застигнуті зненацька раптовим німецьким ударом. Тисячі радянських літаків, так і не встигнувши піднятися в повітря, були знищені противником прямо на прикордонних аеродромах. Армади танків і величезна кількість артилерії також були втрачені в перші ж дні війни. Відсутність надійного зв'язку і втрата управління військами призвели до повного хаосу в усіх ешелонах Червоної армії. Крім того, німці захопили біля самих кордонів справді гігантські запаси стратегічної сировини, палива, боєприпасів, озброєння й амуніції, що в значній мірі дозволило їм тривалий час вести успішну війну проти СРСР.

Важливою причиною поразок радянських військ була і та обставина, що в передвоєнні роки сталінським репресіям піддалося більше 40 тис. командирів Червоної армії. Світова історія не має подібного прикладу масового знищення військових кадрів керівництвом власної країни. На тлі вермахту, що мав досвід дворічної переможної війни в Європі, військове мистецтво молодих радянських командирів залишало бажати багато кращого. З метою зміцнення дисципліни й авторитету командного складу в армії була запроваджена страта без суду.

Спроба проголошення незалежності України

З перших днів війни до боротьби за створення самостійної української держави активно включилася Організація Українських Націоналістів. Лідери ОУН вважали, що в битві двох тоталітарних режимів зазнає поразки головний ворог української свободи - Радянський Союз, і тому були готові до співпраці з німцями, але виключно в своїх власних цілях. Певні підстави для подібної позиції існували, оскільки імперський міністр А. Розенберг пропонував створити Українську державу під німецьким протекторатом, і ця пропозиція була відома керівництву ОУН. Мельниківці однозначно дотримувалися німецької орієнтації, повністю покладаючись на підтримку Німеччини. Бандерівці розглядували союз із Німеччиною як тимчасовий, наполягаючи на тому, що і російські комуністи, і німецькі нацисти в рівній мірі є ворогами суверенної України. С. Бандера висунув принцип опори "на власні сили українського народу, відкинувши взагалі орієнтацію на чужі сили". Проте з відома німців було сформовано український військовий підрозділ - "Легіон українських націоналістів" у складі двох батальйонів - "Нахтігаль" ("Соловей") і "Роланд". Оунівці сподівалися, що ці частини стануть ядром майбутньої національної української армії. Крім того, ОУН-Б створив так звані "похідні групи", які повинні були слідувати за частинами вермахту й організовувати національну українську владу на місцях.

30 червня 1941 р. до Львова залишений радянськими військами увійшли український батальйон "Нахтігаль" під командуванням Р. Шухевича, німецькі передові частини і похідні групи ОУН-Б. Увечері того ж дня в місті відбулися збори представників ОУН-Б, українських політичних партій і духовенства, на якому був урочисто проголошений "Акт відновлення Української держави". У документі говорилося: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку склали свої голови цілі покоління кращих синів України". ОУН закликав "весь український народ не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створено Українську Суверенну Державу". Відразу ж було сформовано український уряд, який очолив найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. Над міською ратушею Львова замайорів синьо-жовтий національний прапор України. 6 липня як передпарламент була створена Українська Національна Рада. Проголошення незалежної української держави вітав у своєму посланні митрополит А. Шептицький. В українських містах і селах, захоплених гітлерівцями, почали створюватися органи самоврядування і станції української поліції. Роблячи ці кроки без узгодження з керівництвом Німеччини, ОУН-Б сподівалося на те, що німці сприймуть все, що відбулося, як факт, і не підуть на конфронтацію з українцями на самому початку війни.

У Берліні дії українських націоналістів викликали вибух обурення. Тут перемогла точка зору не Розенберга, а Гітлера, Бормана і Гімлера, які вважали українські землі німецькою колонією. Ні про яку самостійну українську державу не могло бути і мови. 5 липня 1941 р. в Кракові німці заарештували С. Бандеру і депортували його до Берліна. Незабаром гестапо заарештувало у Львові Я. Отецька і членів українського уряду - всі вони були кинуті до концтабору Заксенхаузен. 1 серпня 1941 р. територія Галичини була офіційно включена до складу Краківського генерал-губернаторства. Восени того ж року німці приступили до арештів членів ОУН-Б по всій території України. Незабаром гестапівці обрушили репресії і на членів організації ОУН-М. Близько 2 тис. чоловік були поміщені до концтаборів, сотні розстріляні. Всі надії українців на створення власної держави розвіялися. ОУН-Б, на чолі з одним із лідерів організації М. Лебедем, перейшла до підпілля і почала готуватися до важкої боротьби проти обох тоталітарних режимів - німецького і радянського.

Схожі статті




Історія України - Гарін В. Б - Спроба проголошення незалежності України

Предыдущая | Следующая