Історія релігій - Лубський В. І. - Школи ісламського права (мазхаби)

Спираючись на Коран і Суну як канонічну основу ісламського права, законознавці, які відокремились від богослов'я, використовуючи чотири методи вирішення спірних богословських проблем, у VIII-ІХ ст. створили в рамках ортодоксального сунітського ісламу чотири найбільш відомі школи ісламського права, які зберігають свій вплив і нині. їхніми засновниками були відомі законознавці - імами, за іменами яких школи (мазхаби) і були названі. Першим і найбільш шанованим з них був Абу-Ханіфа (помер у 767 р.).

Система Ханіфи, ханіфізм, спираючись, як і всі інші системи, на Коран і Суну, найбільше уваги приділяє методам раю і кіясу, тобто індивідуальному тлумаченню і вирішенню спірних проблем методом аналогії, з посиланнями на все ті ж аяти Корану і хадіси Сунни. Ця система визнає й іджму, але значно менше. Зате саме ханіфізму належить висунення на перший план методу істіслах, тобто критики окремих положень деяких хадісів. Ханіфізм немало уваги приділяє і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів-адату, норми якого, будучи зв'язаними з основами ісламу, також повинні бути враховані. Ісламське право ханіфітського тлумачення найбільш гнучке; ханіфізм вміло і вдало пристосувався до нових віянь, до етнокультурного середовища, яке змінюється. Цим значною мірою пояснюється те, що саме ханіфітський мазхаб обрали тюрки, які прийняли іслам в XI ст., і згодом зайняли ключові позиції в ісламі. Ханіфізм став такою системою мусульманського права, якій надавали перевагу в Османській імперії і аж досьогодні його прихильниками є не менше третини мусульман-сунітів, які проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.) визнає як основи права Коран, Суну і адат, спирається, як і ханіфізм, на методику істіслаху (критики хадісів), але з усіх інших методів надає перевагу іджмі (узгоджена думка) і раю. Маликіти як школа ісламського права близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше довіряють спекулятивним судженням (не випадково метод раю у них займає останнє місце, метод кіясу вони майже не використовують). Маликітський мазхаб поширений передусім у країнах Магрібу і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає основами ісламського права Коран і Суну, використовує іджму і кіяс, виступає проти раю, істіслаху. Шафіїти в сфері своїх правових норм значно жорсткіщі від ханіфітів і ближчі до маликітів з їхньою суворістю і нетерпимістю до спекуляцій. Ця система поширена в Сирії, частково в Єгипті та в Східній Африці, в Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і лише частково використовує методи раю, іджми і кіясу. Ця школа відрізняється нетерпимістю, вона найменше поширена, причому переважно в порівняно відсталих країнах світу, передусім в Аравії.

Усі чотири мазхаби хоч і сперечаються між собою з приводу методики та обрядовості, практично мирно співіснують, нерідко в рамках однієї держави. Очолюється кожна з цих шкіл групою високоосвічених (тобто тих, що знали іслам) спеціалістів-законознавців і богословів-муджтахідів (мутакалимів), яка визначала позиції кожної з цих систем. Усім чотирьом школам суніти надають однакового значення; кожна має право змінювати свої симпатії на користь того або іншого мазхабу, користуватися: навчальними посібниками різних шкіл.

Шаріат

Усі чотири школи включені до вільної системи мусульманського права - шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно пов'язане з релігією і визначене в своїх основних принципах авторитетами каламу, це право - передусім релігійне, яке враховує і норми звичаєвого права та адату. Шаріат ("намічений", "вказаний" шлях) спирається на Коран і Супу, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироблені вищезгаданими школами і які мали реальний правовий авторитет, силу закону.

Основна тенденція шаріату - оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату - це правова систематизація поведінки правовірних, їхніх зобов'язань перед людьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов'язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (виключно юридичні норми) та укубат (система покарань).

Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають норми взаємовідносин людини в родині й суспільстві, регламентують майже всі сторони її побуту і разом зі звичаєвим правом (адатом) створюють густу мережу обов'язкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі й не завжди дотримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавства і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисциплінуючий вплив. Наприклад, суворі покарання у випадку розкрадання чужої власності, навіть дрібної крадіжки, досить ефективно сприяють як зниженню рівня злочинності, так і недоторканності власності. Менш жорстоко переслідується вбивство - тут багато що вирішувалося згідно із законами адату з його традиційними інститутами кровної помсти (як говориться в Корані, правовірним дозволено помститися, але в межах еквівалента; вільного за вільного, раба за раба, жінку за жінку). Рішуче засуджується самогубство. У Корані є спеціальний аят, який забороняє вбивати новонароджених дівчаток (звичай, який існував в Аравії до ісламу).

Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань у випадку порушення релігійних приписів, норм поведінки, відправлення культу, ритуалу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на п'ять основних категорій: обов'язкові, за невиконання яких слід карати; рекомендовані (тобто бажані, але не обов'язкові); дозволені; засуджу вальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оцінюють не стільки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.

Схожі статті




Історія релігій - Лубський В. І. - Школи ісламського права (мазхаби)

Предыдущая | Следующая