Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Павло Беринда

Тенденції ренесансно-гуманістичної орієнтації на народну, національну мову, закладені в українській духовній культурі М. Смотрицьким і Л. Зизанієм, були продовжені українським педагогом, письменником, лексикографом Павло (Павлом) Бериндою. Виходець з Прикарпаття, він працював друкарем і гравером в Стрятині, Перемишлі, входив до балабанівської вченої колегії, був друкарем Львівського братства і дидаскалом в його школі. У 1619 р. на запрошення Є. Плетенецького він переїздить до Києва, де стає одним з найвидатніших діячів вченого гуртка Лаврської друкарні, головним друкарем, редактором, перекладачем і гравером, зачинателем поезії та шкільної драми в Україні. Найважливішою працею П. Беринди є "Лексіконь словеноросский альбо ймень тлеƀкованіє" - перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею в 1627 р. Серед праць П. Беринди називають також "От отеченника скотского повесть удивительна о діявол" (1626). Є припущення, що саме П. Беринда автор майже усіх віршів у збірці "О воспитаніи чад".

"Лексікон..." п. Беринди - фундаментальний на той час твір, призначався як посібник для студентів і включав 7 тис. термінів. Так само, як і М. Смотрицький, Л. Зизаній, Беринда через науково-теоретичне опрацювання церковнослов'янської мови прагнув поставити її поруч зі світовими мовами - латинською і грецькою, засвідчити так всесвітньо-історичне значення східнослов'янських культурних традицій, їх рівноправність з іншими визнаними традиціями християнського світу - греко-візантійського і латино-римського. Результатом цієї праці став "Лексікон..." - перший церковнослов'янсько-український словник, який протягом XVII ст. був найбільшим зібранням словникового багатства однієї з найпоширеніших мов своєї доби, знаряддям освіти і культури східного слов'янства, південнослов'янських народів. Прославляючи цю мову, П. Беринда на перший план ставив її загальнослов'янське значення як спільного надбання багатьох слов'янських народів. Разом з тим він свідомо наголошував на тому, що церковнослов'янська і сучасна українська проста мова є поняття не тотожні. Рекомендував використовувати просту українську мову, яка, на його думку, годиться як для оригінальної літературної творчості, так і для перекладу з інших мов. На противагу середньовічним традиціям, за якими вирішальним чинником народності визнавалася віра, П. Беринда визначав народність за мовою.

При укладанні "Лексікона..." П. Беринда звертався до грецької, латинської, єврейської, майже усіх слов'янських мов, мов народів Західної Європи, осмислення і узагальнення даних науки та освіти того часу. Для нього характерним є використання багатьох термінів філософсько-категоріального значення, що дають розуміння буття, пізнавального процесу, людини, її діяльності, етичних та естетичних категорій: любо мудріє - філософія, коханєх ся в мудрості; бытие - битность, вещество - матерія или вещ, дух-душа - животнє диханье, вещество-природа - натура, количество, качество - якость, время, час тощо, закон, существо-истинность, мысль, познаніє, мудрованіє, вƀденіє, внƀманіє, изображеніє та ін. Завершується "Лексікон..." тлумачним словником імен, де поруч з іменами біблійних персонажів наведено імена грецьких та римських богів, що раніше сприймалося як єресь, святотатство.

Схожі статті




Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Павло Беринда

Предыдущая | Следующая