Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Йосип Міхневич

Синтез шеллінгіанства, що здійснювався під впливом романтичної традиції, властивий Й. Міхневичу, професору Київської духовної академії, який в 1839 р. став професором філософії Рішельєвського ліцею. Філософію він розглядав як науку свідомості. Оскільки в свідомості, як світлі нашої душі, все то концентрується в центрі нашого духу, то виходить в оточення предметів, які існують поза нами, то піднімається до начала, яке найвище за все і містить в собі все, в ній чітко вичленовується три суттєвих елементи, які у філософії позначаються такими іменами: "Я" - суб'єкт, що усвідомлює; "не-Я" - предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют - перша вина того, хто усвідомлює, і усвідомлення (Бог). Філософія має відношення до всіх цих трьох елементів і постає наукою, що вивчає все те, яке є в усьому, тобто всезагальні начала, початкові форми, вічні закони і останні цілі. Згідно з твердженнями Міхневича розумова діяльність (як в усьому людстві, так і в індивіді) проходить різні стадії самопізнання: промислове задоволення потреб, появу загальності і громадянства, надлишку штучності і просвітлення істини, коли людина творить науку за наукою, витворює раціональну "Науку Наук - Філософію". Він доходив висновку, що джерелом філософії є свідомість (попередньо визначаючи філософію як "науку свідомості"), яка проходить різні етапи свого розвитку, а потім перетворює їх на предмет свого дослідження. Як така, наголошував Й. Міхневич, філософія постає не тільки як знання суб'єктивне (підметне, "подлежательное"), а й предметне ("прилежательиое"), оскільки без знання предмета, який пізнається, не буває знання суб'єкта пізнаючого. Прагнучи у своєму баченні поєднати все з собою і все з усім, свідомість (со-знание, со-видение) розкриває свою діяльність в трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу), від не-себе до себе І від світу людини до першої вини усього - Бога. Зазначене, на думку Міхневича, свідчить про те, що філософія є наука не емпірична, а умоглядна, випливає з ідеї, хоча це не перешкоджало йому стверджувати, що основою всіх наукових знань є душа з її силами і діями, а в самому стані розуму важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Питання про співвідношення науки і релігії, філософії і релігії розглядав Міхневич з теїстичних позицій, заявляючи, що першою і основною істиною, на якій тримається все наше знання, є істина буття Божого - "Бог є верховне начало і останній кінець усього". Наявність цієї істини, з одного боку, обмежує розум, а з другого - відкриває можливості подолати цю обмеженість, адже те, чого не може розум, відкривається у слові божому, а чого не може зробити людина, те робить Бог. Сама філософія має два закони: природи, неписаний закон розуму, і закон писаний, покладений божими заповітами у Св. Письмі, в якому викладені Об'явлення Христового вчення. "Перебираючи помилкові одкровення, - заявляє Міхневич, - людина прийшла нарешті до Одкровення істинного; розум людський віковими досвідами переконався, що те джерело істини, яке він довго шукав, але ніколи не знаходив, є одне Св. Письмо, і плодом цього переконання була віра розуму в Христове Одкровення, яке, з одного боку, розкривало перед ним таку глибину істини, про яку, залишений самому собі, і мріяти не смів, а з другого - розв'язувало для нього ж найважливіші питання, над виясненням яких даремно трудився він протягом декількох століть". Звідси вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а був у належній слухняності віри. Цілком зрозуміло, що в цій вимозі виявилась не просто традиція релігійно-духовної філософії, якій повинен був слідувати Міхневич, а й обмеженість та неспроможність німецької класичної філософії, в тому числі й шеллінгіанства, дати відповідь на ряд питань як онтологічного, так і гносеологічного характеру. Це усвідомлював і він сам, прагнучи вийти за межі шеллінгіанства, звертаючись до інших систем німецької філософії, завдяки чому виробляв елементи історичного підходу до співвідношення етапів розвитку філософської думки, що вже було якісно новим в її осмисленні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки, науку свідомості.



Схожі статті




Історія філософської думки в Україні - Огородник І. В. - Йосип Міхневич

Предыдущая | Следующая