Господарське право України - Несинова С. В. - 2.6. Роль судової практики для вдосконалення господарського законодавства

Нормативні акти правотворчості відрізняються від актів роз'яснення чи тлумачення правових норм. Це повною мірою стосується і Актів судових органів, що мають подібний характер.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ "Про судоустрій України" Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, узагальнюючи судову практику та аналізуючи судову статистику, дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства (див., наприклад, постанову Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України").

Подібні повноваження передбачені і п. З ч. 1 ст. 39 цього Закону щодо вищих спеціалізованих судів (на сьогодні існує тільки Вищий господарський суд України), які дають "спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції" (див., наприклад, роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій"). Ці акти не є джерелами нових самостійних норм права і мають на меті однакове розуміння законодавства всіма судами.

Специфічне місце в ієрархії актів судової влади належить рішенням Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційної законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України. Специфіка актів, що приймаються Конституційним Судом України, полягає, зокрема, у тому, що, не будучи органом, уповноваженим створювати норми права, він може змінювати або скасовувати їх, визнаючи відповідний правовий акт неконституційним повністю або в окремій його частині (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 6 грудня 2001 р. № 17-рп/2001 у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конститу-ційності) ч. 1 ст. 5, ч. 3 ст. 6, ст. 32 Закону України "Про угоди про розподіл продукції" (справа про угоди про розподіл продукції), який, зокрема, було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ст. 32 Закону України від 14 вересня 1999 р. № 1039-Х^ "Про угоди про розподіл продукції" в частині встановлення обов'язкової відмови держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення в угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора).

Крім того, специфіка полягає у наявності у Конституційного Суду України права офіційного тлумачення Конституції та законів України, а відтак - у загальній обов'язковості застосування відповідних тлумачень (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 30 травня

2001 р. № 7-рп/2001 у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" щодо офіційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, ч. 1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб), яким, зокрема, встановлюється, що положення ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з яким адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше 2 місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - 2 місяців з дня його виявлення, слід розуміти так, що передбачені цією статтею строки не застосовуються у випадках притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства).

Схожі статті




Господарське право України - Несинова С. В. - 2.6. Роль судової практики для вдосконалення господарського законодавства

Предыдущая | Следующая