Філософія - Данильян О. Г. - 3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення корпоративних та інших зв'язків між людьми.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги Античності було природно-космічне життя, у Середні віки-Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки. Зупинимося докладніше на останніх ознаках. Що таке гуманізм?

Гуманізм

В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав набувати свого сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження -- це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліг'єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Дайте одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Одним із провідних філософів раннього гуманізму був римський філолог Лоренцо Валла (1407-1457). У своїх численних творах він гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він переклав латинською мовою твори Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (1463-1494). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат "Промова про гідність людини", який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася - Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.

Ще одним представником гуманізму був професор Болонського університету П'єтро Помпонацці (1462-1525). Він стояв на позиції протиставлення філософської істини істині релігійній. Типовою для епохи Відродження була філософська позиція видатного французького гуманіста Мішеля де Монтеня (1533-1592). Його творчість звернена до людини та її гідності. Монтень закликав до самостійності суджень, зразком яких було вільнодумство античної філософії.

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformatio - перетворювати, виправляти).

Реформацію і Ренесанс об'єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух, носіями якого були міські прошарки суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви та її вчення в політиці, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства. Вона практично залишається на рівні середньовічного світогляду, але пропонує новий шлях до Бога. Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI ст. У багатьох європейських країнах був здійснений перехід до протестантської віри (Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, частково Німеччина, Чехія, Угорщина). Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності. У деяких країнах церква потрапила в залежність від держави, що у свою чергу полегшило розвиток науки і світської культури. Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (1483-1546), Філіп Меланхтон (1497-1560), Ульріх Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564), Томас Мюнцер (1490-1525).

Схожі статті




Філософія - Данильян О. Г. - 3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Предыдущая | Следующая