Естетика - Мовчан В. С. - 11.3. Категорія "піднесене": сутність, закономірності становлення

Категорія "піднесене" характеризує естетичну цінність масштабних, перспективних для духовного самостановлення людства і не до кінця засвоєних ним явищ дійсності. Перевершуючи естетичну міру, властиву прекрасному, вони розгортають відношення у безмежність перспективи. Ставлення до піднесених явищ має двоїстий характер. З одного боку, це схиляння та шанування, з іншого - страх перед неспівмірністю якостей предмета відношення та можливостей його осягнення суб'єктом сприймання. Об'єктивним джерелом величного є незвичні, неспівмірні з можливостями людини вияви природи: бурхливі моря й океани, високі гори, океанські глибини, безмежність Всесвіту. У людському житті вияви піднесеного пов'язані з вищою мірою моральності ставлення людини до інших, що реалізується у героїчних діях заради інших, заради збереження моральних засад життя. Тобто, піднесеною є вища концентрація морального начала в суб'єкті діяльності, реалізована навіть ціною власного життя. Духовне начало стверджується у героїчній діяльності як цінність, вища за фізичну життєвість. Величний характер мають суспільні процеси, спрямовані на вдосконалення людського життя: подолання його антилюдських, небезпечних для суспільства виявів. Широкою сферою піднесеного є особлива концентрація у суб'єкті творчих здатностей, що характеризуються як геніальність. Вони - виявлення вищих можливостей, що розгортається в якісно нові здобутки людства в сфері науки та мистецтва. Поступ на шляху прогресу величезною мірою завдячує саме геніям, що підносять досвід на якісно нові щаблі.

Естетична теорія доволі пізно усвідомила феномен піднесеного та визначила його сутність і особливості естетичного переживання. У категоріальному значенні піднесене вжито у трактаті "Про піднесене", автора якого прийнято називати Псевдо-Лонгін (І ст. н. е.). У ньому йдеться про творення піднесеного стилю мовлення, а призначення останнього вбачається у збудженні почуттів подиву та захоплення. В уривках трактату, що збереглися до нашого часу, містяться практичні настанови щодо творення величного стилю мовлення.

Європейська естетика розпочала розробку теорії піднесеного лише з ХУГО ст. Інтерес до піднесеного характерний для класичної німецької філософії. Значну увагу дослідженню цього поняття приділив англійський емпіризм (Юм, Шефтсбері, Хатчесон). Нагадаємо, що категорія піднесеного є центральною у трактаті Е. Берка "Філософські дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного". Основним джерелом піднесеного автор вважає природу в стихійності її виявів. Він виділяє два типи афектів, народжених у досвіді чуттєвого сприймання. Один тип - афекти, зумовлені спілкуванням; другий тип - ефекти самозбереження. Піднесені явища задіюють афекти у формі страху, жаху, здивування та захоплення. "Все, що якимось чином влаштовано так, що викликає ідеї незадоволення і небезпеки, усе, що якоюсь мірою є жахливим, або пов'язане з предметами, що викликають жах або подобу жаху, є джерелом піднесеного", - стверджує Е. Берк [3, с. 72]. Піднесене, відповідно до визначених філософом особливостей його сприймання, протиставляється прекрасному, об'єкти якого створюють підстави для гармонійної взаємодії суб'єкта спілкування. Явища піднесеного, активізуючи афект страху і незадоволення почуттів, цілком заполоняють їх собою, так що свідомість не здатна вільно розгортатися навколо якостей об'єкта для осмислення стану своїх почуттів. Філософ навіть схильний вважати, що потворне "цілком зістав не з ідеєю піднесеного". Акцент на зв'язку піднесеного з негативними ефектами зумовлював звуження змісту піднесеного. Водночас активне протиставлення прекрасного та піднесеного має на меті виявити специфіку власне піднесеного з огляду якостей об'єктів та особливостей їх сприймання суб'єктом.

Подальший розвиток теорії піднесеного містять трактати з естетики І. Канта: "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" та "Критика здатності судження". Перша праця свідчить про вплив на І. Канта ідей Е. Берка, зокрема щодо відмінностей між почуттям піднесеного і прекрасного. "Піднесене хвилює, прекрасне вабить", - пише І. Кант. Щодо якісних характеристик явищ, що зумовлюють відмінності у почуттях, то їх він характеризує з допомогою понять, наявних у Е. Берка або близьких йому. Йдеться про почуття жаху, подиву, спричинені незвичними явищами. В основній праці з естетики (критичний період) І. Кант суттєво змінює свої погляди на піднесене. Від емпіричних критеріїв піднесеного він переходить до апріорних принципів розуму для аналізу структури почуттів. Розглядаючи піднесене у системі інших понять, І. Кант обгрунтовує системний підхід до категорій естетики. Він не протиставляє піднесене і прекрасне, а зближує їх на підставі об'єктивності якостей (здатність "подобатися самим по собі"); опертя на судження рефлексії (а не чуттєве чи логічно визначене судження); узгодженості уяви та розсудку (чи розуму) при творенні поняття [12, с. 1095]. Відмінності між судженнями щодо прекрасного і піднесеного полягають у тому, що прекрасне в природі стосується форми предмета, тоді як піднесене можна знаходити і в безформному предметі, оскільки у ньому (чи завдяки йому) уявляється безмежність і разом з тим домислюється цілісність її. Відтак, уявлення прекрасного пов'язане з розсудком, а піднесеного - з розумом. Відношення між ними, що утворює категоріальний ряд діалектичних зв'язків, філософ трактує так: задоволення від прекрасного пов'язане з уявленням про якість, а піднесеного - з уявленням про кількість.

Щодо естетичного задоволення від прекрасного та піднесеного, то воно також суттєво різниться. Прекрасне пов'язане з вільною грою почуттів, а піднесене - зі серйозним навантаженням уяви, що не тільки притягується предметом, а й відштовхується ним. Тому задоволення від піднесеного містить у собі не лише позитивне задоволення, а й шанування чи повагу. Такий синтез почуттів філософ характеризує як "негативне задоволення". Цінність могутніх стихійних виявів природи він вбачає у тому, що її велич і могутність викликають у нас ідею піднесеного. Не менш важливим є і такий висновок: основу для прекрасного в природі ми маємо шукати поза собою (в її предметах), а для піднесеного - "лише в нас, у способі наших думок, що вносить піднесене в уявлення про природу (курсив авт. - В. М.)" [12, с. 1098].

Аналіз піднесеного, згідно з І. Кантом, потребує поділу його на "математичне піднесене" та "динамічне піднесене" залежно від рухів душі (прекрасне зберігає її у стані спокійного споглядання). Якщо піднесене через посередництво уяви співвіднесене з пізнавальною здатністю, воно визначається в об'єкті як математичне піднесене; якщо зі здатністю бажання - як динамічне піднесене з огляду налаштованості уяви. Математичне піднесене варто шукати не в речах і явищах природи, а винятково в наших ідеях. Отже, дефініція його формулюється так: "Піднесене те, порівняно з чим усе інше мале" [12, с. 1102]. Щодо динамічного піднесеного, то воно скеровує нас від об'єкта у духовний світ суб'єкта: на налаштованість духу під впливом деякого уявлення, що засіює рефлексивну здатність судження. Відтак, до дефініцій піднесеного можна долучити і таку: "Піднесене те, одна можливість думки про що вже доводить здатність душі, що перевершує будь-який масштаб зовнішніх почуттів". Призначення піднесеного як стану душі: стати вище природи всередині нас самих.

У світі людських відносин предметом інтелектуально-піднесеного є моральний закон, найбільш яскравим і переконливим виявом якого є самопожертва. Отже, інтелектуальне, тобто саме по собі доцільне морально добре, в естетичній оцінці пов'язано не стільки з прекрасним, скільки з піднесеним, адже воно викликає у нас почуття поваги. Оскільки людська природа узгоджується з морально добрим лише через спонуку, яку розум справляє на почуття, то піднесеним у природі й у нас самих є здатність душі завдяки моральним засадам підноситись над деякими перешкодами, що їх спричиняє чуттєвість. Згаданий аспект піднесеного актуальний у контексті завдань формування інтелектуальних засад особистості. І. Кант доводить, що в людині такі якості, як гідність, шляхетність, пов'язані з домінуванням інтелекту над суто чуттєвими спонуками.

В естетиці Ф. Шіллера ("Про піднесене"), що великою мірою формувалася під впливом ідей І. Канта, міститься визначення піднесеного: "Піднесеним ми називаємо об'єкт, при уявленні якого наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість, розумна ж природа - свою зверхність, свою свободу від усіляких обмежень; таким чином, це об'єкт, перед яким ми опиняємося фізично у невигідному положенні, а морально, тобто через посередництво ідей, над ним підносимося" [24, с. 171].

Погоджуючись з ідеями І. Канта, зокрема щодо зв'язку морального та піднесеного, Ф. Шіллер відходить від суто раціоналістичних підстав морального і наголошує на зв'язку морального не лише з раціональним знанням та розсудковим мисленням. Сферу піднесеного він вбачає в "абсолютно моральній силі" людини - у піднесеності її духу. Естетична здатність людини пов'язана з можливістю "збуджуватися певними чуттєвими предметами й через очищення людських почуттів набувати здатності до ідеального злету душі" [25, с. 228]. Ф. Шіллер виявляє величезний евристичний потенціал піднесеного з огляду його здатності створювати конфлікт різних чуттєвих сил, що відкривають людині істину про неї: "людина - у руках необхідності, але воля людини - в її власних руках. Ми захоплюємося жахливим, бо спроможні хотіти того, чим нехтують наші інстинкти, і відкидати те, чого вони прагнуть" [25, с. 231]. Інакше кажучи, неузгодженість і суперечності між розумом і чуттєвістю виявляються в естетичному як піднесене тією мірою, якою розумне начало підноситься саме тому, що пригнічує чуттєве як таке. Піднесене філософ пов'язує з ідеєю свободи, яку розум здобуває з власної сфери. Здатність відчувати піднесене розглядається як вияв самостійності нашого мислення і волі, як здатність піднестися над чуттєвою обмеженістю власної природи і послуговуватися законами "чистого духу".

Німецькі романтики в обгрунтуванні естетичних принципів художньої творчості спираються на ідею піднесеного. Новаліс (Ф. Гарденберг), розглядаючи поезію як "перетворення зовнішніх речей на думки", пише: "Завдяки тому, що я надаю нижчому - вищого сенсу, звичайному - втаємничості, відомому - вартості невідомого, кінцевому - видимості безмежного, - я романтизую його" [10, с. 66].

В "Естетиці" В. Гегеля піднесене характеризується з огляду його об'єктивних якостей як величне, виражене у мистецтві засобами символічної художньої мови. Воно відповідає світобаченню народів і пов'язується з їх віруваннями. Ф. Ніцше ("Народження трагедії") афористично визначає піднесене як "художнє подолання жахливого".

Піднесене - це найбільш адекватний, естетичний спосіб втілення сутності людського духу в символічно-образній тканині культури. Семантична функція піднесеного - відображення розумності людської природи у культурних феноменах, що уособлюють її вищість над природністю як такою (фізичною природою) шляхом творення символів піднесеності світу людської (духовної) життєвості. Дух закріплює свою піднесеність в ідеальних формах, де він вільно розгортається повнотою своїх уявлень про світобудову, людські стосунки, відносини з природним світом тощо. Символічно-знакова система (художня мова мистецтв: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія) формують піднесений ідеальний простір, що постає організуючою силою свідомості як цілісності.

Способом існування (виокремленість з безпосередніх практичних потреб) художні форми засвідчують свою цінність саме як найбільш відповідні для вільного розгортання духу по вертикалі та горизонталі стосунків -- його піднесеність над повсякденним і минущим. Знаменно, що вже в архаїчних культурах формується картина світу, де ієрархія структур постає у вигляді опозиційного ряду "Космос - Хаос", де Космос означає впорядкованість, тобто піднесеність над Хаосом. Але така опозиція не усуває інших видів поділу. Космос поділений на два світи: світ людський (профанний) і світ вищий (сакральний). Піднесений над землею світ (першопредки, герої, боги) постає ідеальною моделлю, задаючи всі виміри реальному світу. Однак протиставлення піднесеного і профанного не є абсолютним, оскільки у такому разі втрачається вся структурованість. Тому "царству небесному" опозиціонуе "царство земне". Щоб перше могло управляти другим, потрібні точки їх дотику, місця, де "небо зустрічається зі землею", та предмети, дії і стани, які одночасно належать обом світам (дерево, гора). Вони створюють "літургійний простір" - аналог "небесної країни". В ньому розгортається ритуальне дійство та ритуальний час. Учасники дійства переступають межу протиставлення земного і небесного, здобуваючи знання норм і взірців, що зберігаються у сакральному просторі. На землі створюються "предмети-медіатори" - відповідники, що відображають модель Космосу (святилища, храми), знесені у просторі, наближеному до сакрального (Гора).

Становлення міста як культурної форми - піднесення його над простором поза ним і розміщення "у центрі світу" - це творення образу піднесеності культури (організації) над природним простором (Космосу над Хаосом). Місто - модель Космосу - окреслює межі світів і організує своєю упорядкованістю дух, підносячи його на вертикаль, на вищі щаблі [8, с. 91]. Показовим прикладом символічно-знакової природи піднесеного е образ хреста. Це символ руйнування гармонійної рівноваги світу. Вістря його змістилося з центра до гори. Це символ того, що людина позиціонує себе не в центрі світу, а спрямована на його вершину - до неба. Горизонталь вістря стає підпертям. Труднощі сходження по вертикалі роблять хрест символом страждань.

Схожі статті




Естетика - Мовчан В. С. - 11.3. Категорія "піднесене": сутність, закономірності становлення

Предыдущая | Следующая