Економічна теорія - Мочерний С. В. - Закон зростання потреб

Економічна система формується у процесі взаємодії кількох підсистем. Ступінь розвитку кожної з них визначає рівень розвитку економічних інтересів, а місце людини в економічній системі формує її економічні інтереси.

Економічні інтереси - усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, класів і груп, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені розвитком їх потреб, досягнутим рівнем продуктивних сил, місцем у системі суспільного поділу праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

Економічні інтереси взаємопов'язані з економічними законами. У найзагальнішій формі цей взаємозв'язок зумовлений тим, що для найповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси як об'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності людей зумовлює розвиток їх потреб. Будучи формою вияву економічних відносин, економічні інтереси є водночас і формою вияву та реалізації економічних законів, оскільки ці закони відображають сутність економічних відносин, є найглибшими, внутрішньо необхідними зв'язками між економічними явищами і процесами. Найтісніше економічні інтереси пов'язані із законами розвитку людини. Ті економісти, які зводять економічні інтереси до потреб, забувають, що потреби є і в тварин.

Органічний взаємозв'язок існує і між економічними інтересами та господарським механізмом, виконуваними ним основними функціями. Одна з них - розвиток людини (в єдності її біологічної та соціальної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами і групами.

Економічні інтереси тісно взаємопов'язані насамперед з такими підсистемами сукупності економічних відносин, як продуктивні сили та відносини економічної власності і властиві їм економічні закони. Такі інтереси взаємозумовлені розвитком продуктивних сил, оскільки головною продуктивною силою є людина з притаманними їй потребами, інтересами й цілями. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається тоді, коли вони розвиваються відповідно до потреб та інтересів людей. Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність - це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Отже, прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли типи і форми власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення людських потреб та інтересів. Це безпосередньо виражають категорії економічної власності: "гроші", "прибуток", "заробітна плата", "земельна рента", "дохід", "торговий прибуток" та ін.

Оскільки у сучасній структурі відносин власності виокремлюють три основні типи власності (індивідуальна (приватна), колективна та суспільна), виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас такі інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні, інтереси - рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.

Західні економісти, а останнім часом і деякі українські, поділяють економічні інтереси лише на суспільні та приватні, а колективні нерідко розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Це відображає реалії приблизно 200-річної давності, коли системі капіталізму були властиві два типи власності, а колективна форма власності (представлена акціонерними компаніями) була винятком. Нині таке твердження є застарілою догмою, оскільки кожна велика і навіть середня компанія існує у формі акціонерного товариства.

Поняття "приватний" походить від англійського слова "private" - приватний, особистий, а також від латинського "privaticus" - особистий. У словнику В. Даля цього терміна як самостійного немає, він вживається як синонім слова "часть" ("частний случай" на противагу "общественное", "государственное", лично чье-либо). В українській мові приватна власність - це форма привласнення, за якої засоби виробництва й продукти праці належать окремим особам. Отже, якщо виходити з термінологічного значення слова "приватний", то у висновку "приватною може бути власність об'єднань громадян і трудових колективів" підмінено поняття.

Практика еволюції капіталістичного способу виробництва свідчить, що з середини XIX ст., тобто з часу масового виникнення акціонерних компаній, в які об'єднують капітал кількох індивідуальних підприємств, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною. Прибуток привласнюється пропорційно сумі внесеного індивідом до акціонерної компанії капіталу. На цю суму він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва йому виплачуються дивіденди. Така форма власності якісно змінює сутнісну природу приватної капіталістичної власності (але не цілком, а частково). Прогрес продуктивних сил уже не могла забезпечувати індивідуальна (приватна) капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення розвинутішого колективного типу капіталістичної власності.

Останніми десятиліттями у розвинутих країнах в акціонерних компаніях паралельно з колективною капіталістичною власністю починає розвиватися власність найманих працівників, внаслідок чого вони поступово перестають бути найманими. Суб'єктами акціонерної власності частково стають трудящі, які отримують дивіденди на свої акції. За своєю природою така акціонерна власність стає протилежною приватній капіталістичній власності, але ці ознаки демократизації розвиваються в межах окремого акціонерного товариства капіталістичного типу, що утруднює їх виявлення.

Суб'єктом трудової колективної власності на викуплених трудящими підприємствах є лише трудовий колектив, працівники якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові дивіденди. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що при звільненні робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дробитися не може.

Отже, ні в першому (повністю колективна капіталістична власність), ні в другому (акціонерні товариства відкритого типу), ні, тим паче, в третьому разі (трудова колективна власність) не можна стверджувати, що "елемент колективності не змінює природи власності". Це нова догма, яка суперечить дійсності. З методологічної точки зору таке твердження означає заперечення якісних змін в межах сутності, а також недотримання вимог закону кількісно-якісних змін.

Виходячи з реалій сучасності (практики викупу багатьох підприємств трудовими колективами в США та країнах Заходу) і рішень Верховної Ради України про пріоритетність переходу державної власності до трудових колективів, доцільно поряд з приватною і публічною (англ. public - суспільна, публічна) виокремити в Основному Законі України й колективну власність. Цей висновок підтверджує розвиток ціннісних орієнтирів навіть у США - країні, де приватнопідприємницька ідеологія найсильніша порівняно з іншими розвинутими країнами.

Аналізуючи процес еволюції у США, Б. Гаврилишин зазначає, що головним її напрямом має бути перехід від "індивідуалістсько-егоїстично-конкурент-них цінностей, за якими стоїть верховенство особи (цей період розвитку США він називає "ковбойською економікою"), до громадсько-усвідомлених кооперативних, за яких особа є частиною громади". На його думку, в Японії вже давно панують групово-кооперативні цінності.

В Україні найважливішою соціально-економічною метою в процесі роздержавлення економіки має бути перехід значної частини державної власності до трудових колективів. Це основний шлях подолання відчуження найманих працівників від власності на засоби виробництва і результати праці, від управління виробництвом та власністю, від економічної влади тощо. У такий спосіб колективний характер виробництва буде приведено у відповідність з адекватною йому формою привласнення. Тому внесення до Основного Закону України тільки двох форм власності (приватної та публічної) суперечить практиці переходу окремих підприємств у власність трудових колективів.

Фіксація лише двох форм власності (а тим більше - в Конституції) матиме негативні теоретико-методологічні та практичні наслідки:

1) полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектру відносин власності, відсутність плюралізму внаслідок фіксування форм власності, властивих суспільству кілька століть тому. Це суперечить реаліям дійсності і не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є необхідність визначення проміжної (між власністю, що належить окремій особі (сім'ї), і державною власністю) ланки, якою є колективний тип і форми власності;

2) ігнорування окремого, відносно самостійного, до того ж панівного, типу економічних інтересів у сучасному суспільстві. Оскільки економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин власності, то ігнорування колективної власності означає відкидання і колективних економічних інтересів, ототожнення їх з приватними. За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, що не відповідає дійсності;

3) відсутність в теорії і на практиці стимулювання пошуку мотивів і механізмів посилення ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень;

4) ігнорування колективної власності як основи економічної свободи трудових колективів. Відповідно суспільна власність є основою економічної свободи суспільства загалом, умовою задоволення його суспільних потреб (розвиток освіти, охорона здоров'я, навколишнього середовища тощо);

5) проповідування застарілої догми щодо наявності лише суспільної (тотожної з державною власністю) і приватної форм власності;

6) штучний розрив колективного характеру праці переважної більшості працівників з відповідною формою власності (привласнення).

Намагаючись теоретично обгрунтувати тезу про наявність в економічній системі тільки двох форм власності (приватної та публічної), деякі вчені стверджують, що колективна власність - похідна від приватної, а тому її недоцільно виокремлювати. Але при цьому до уваги беруть лише процес виникнення приватної власності, а не її роль у сучасній економічній системі. Аналогічно публічну власність можна визначити як похідну від приватної. У такому разі проігноровано й те, що колектив не є арифметичною сумою працівників, а має власні специфічні інтереси, особливості та закономірності розвитку.

Останніми десятиліттями у розвинутих країнах завдяки широкому розповсюдженню акцій серед трудящих, появі й розвитку трудової колективної власності інтереси безпосередніх працівників спрямовуються і на розвиток власності на засоби виробництва, отже, - і привласнення частини додаткового продукту. Побічно такі інтереси (але значно меншою мірою) внаслідок використання різноманітних сучасних методів мотивації до праці поширюються на інші категорії працівників.

Найглибша сутність економічних потреб розкривається в законі зростання потреб.

Закон зростання потреб.

Свідченням дії цього закону в сучасних умовах є те, що кількість різних видів споживчих товарів і послуг збільшується у розвинутих країнах більше ніж у два рази упродовж кожних 10 років.

Закон зростання потреб - всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення.

Основною внутрішньою суперечністю закону є, з одного боку, досягнутий рівень виробництва і споживання, а з іншого - зрослі на цій основі потреби людей.

Матеріально-речова основа дії закону зростання потреб - розвиток технологічного способу виробництва. Так, за технологічного способу виробництва, що грунтується на машинній праці, на відміну від періоду переважання ручної праці, закон зростання потреб діяв значно інтенсивніше. Організовані у профспілки робітники в Англії у 1825 р., у Франції - в 1864 р., у Німеччині - в 1865 р. змушували підприємців певною мірою задовольняти їх вимоги щодо збільшення оплати праці, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Підвищився загальноосвітній рівень робітників.

Виникнення й еволюція технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, супроводжується зростанням потреб, пов'язаних передусім із змістом процесу праці, зокрема з якісним вдосконаленням умов праці кожного індивіда, трудового колективу та сукупного працівника. У межах прогресу технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, закон зростання потреб також виявляється у потребах формування працівника нового типу. Вони розкриваються в основних рисах сучасного працівника.

Розвиток техніко-економічних відносин також супроводжується зростанням потреб в обміні результатами праці. Під час людської діяльності конкретним виявом зростання цих потреб є збільшення видів виробництва продукції. Приблизно 90 % сучасних споживчих товарів на початку XX ст. взагалі не виробляли.

Закон зростання потреб у контексті еволюції відносин економічної власності (що надає йому окремих ознак специфічного закону) виявляється у постійному зростанні потреб окремого працівника, трудового колективу та сукупного працівника бути власником засобів виробництва, інтелектуальної власності, створеного продукту та потреб в управлінні власністю. Конкретним виразом дії закону в цій сфері є збільшення кількості акціонерів у розвинутих країнах. У США, наприклад, їхня кількість за період 1929-2000 рр. зросла з 1 млн до 140 млн осіб. У колишньому СРСР цей аспект закону зростання потреб практично не діяв, а після проголошення незалежності створені лише формальні передумови для його дії (наявність 19 млн "паперових" акціонерів).

Цей закон у соціальній сфері виявляється в поліпшенні житлових умов, пенсійного забезпечення, гарантованого просування по службі тощо. У сфері політики його дія виражається у потребі людей, трудових колективів, соціальних верств і прошарків, основних класів впливати на формування політики, брати участь в управлінні державою на певному рівні, у подоланні процесу відчуження від політичної влади. Специфічні форми вияву закон зростання потреб має у правових, культурних, національних та інших сферах суспільних відносин.



Схожі статті




Економічна теорія - Мочерний С. В. - Закон зростання потреб

Предыдущая | Следующая