Основи конфліктології - Гірник А. М. - СТАВЛЕННЯ ДО КОНФЛІКТУ І НАСИЛЬСТВА У СВІТОВИХ РЕЛІГІЯХ

У буддизмі життя розглядається як страждання, причиною якого є "спрага буття", наша прихильність до життя. Подолати страждання можна завдяки відмові від бажань. Для цього слід іти шляхом, який вказав Будда: мати праведну віру, праведну рішучість, праведні слова, праведні справи, праведний спосіб життя, праведні прагнення, праведні помисли, праведне споглядання. Пройшовши цей шлях, людина стає "арха-том" - святим і переходить у нірвану. У сфері моралі всі буддисти мають дотримуватися п'яти заповідей: не вбивати жодної живої істоти, не брати чужої власності, не торкатися чужої дружини, не брехати, не пити вина. Пізніше в одній із шкіл буддизму - чань-буддизмі - було дозволено насилля стосовно інших істот за умови, що суб'єкт не має особистих мотивів, особистої зацікавленості у здійсненні цих дій. Внеском у розуміння взаємодії в конфлікті було те, що цілісне сприймання ситуації у швидкоплинному протиборстві має перевагу перед аналітичним.

В іудаїзмі мир і війна розглядаються як елементи загального колообігу речей: "Для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати... час війні і час миру" (Екл. 3:1-8). Загальний мир настане лише після приходу месії і зміцнення його царства, тоді: "і мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні!" (Іс. 2,4).

Уявлення про порядок ведення війни склалося в іудаїзмі в період запеклих і кровопролитних війн кочових єврейських племен проти землеробських народів Ханаану (Палестини). В Біблії завоювання Палестини описано як виконання наказу Ягве: "Уставай, - каже Бог Ісусу Навіну, - перейди цей Йордан ти та ввесь народ цей до того Краю, що Я даю їм, ізраїлевим синам" (Іс. Нав. 1:2). Неухильне і точне дотримання наказів Бога розглядалась як головна запорука успіхів у війні. Кожне порушення наказу викликало Божий гнів і суворо каралось. Наприклад, коли цар Саул отримав від Бога Саваота наказ воювати з Амалеком і позабивати "усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини й аж до немовляти, від вола й аж до штуки дрібної худобини, від верблюда й аж до осла". (1-а Самуїлова, 15:3) і змилосердився і не вбив царя Амалека і найкращу худобу, то "Дух Господній відступився від Саула, а напав його дух злий, посланий від Господа" (1-а Самуїлова, 16:14). Саме в іудаїзмі, на думку Мартіна ван Кревельда [102, с. 205], виникло поняття "священної війни", спрямованої на знищення всіх чужинців, у тому числі жінок і дітей, а також домашньої худоби, будівель, інструментів тощо. Лише благородні метали мали бути передані в іудейський храм. Наприклад, коли ізраїльтяни воювали з мідіянами і повбивали "кожного чоловічої статі", а жінок і дітей взяли в полон, то Мойсей розгнівався і звелів їм убити "кожного хлопця між дітьми і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі" (Числа, 31:17).

Іудаїзм визначає два типи законних війн, які можуть вести євреї: обов'язкова війна (Мілхемет Міцва) і необов'язкова війна (Мілхемет Решут). Є три види обов'язкової війни: 1) війна, що велась згідно з заповіддю знищити або завоювати Сім народів Ханаану; 2) війна, що велась згідно з заповіддю знищити народ Амалека; 3) оборонна війна, якою вважають допомогу єврею чи групі євреїв, які потрапили у біду або яким загрожує небезпека. Необов'язкова війна ведеться з метою розширити кордони Ізраїлю понад ті, що визначені в Старому Заповіті. На ведення такої війни цар або лідер має отримати схвалення Сінедріону. На звільнення від участі у такій війні мають право чотири категорії чоловіків: 1) "такий, що збудував новий дім, та не справив обряду поновин"; 2) "такий, що засадив виноградника та не користався ним"; 3) "такий, що засватав жінку, та не взяв її"; 4) "такий, що лякливий та м'якосердий". Останнього відправляють додому, "щоб не розслабив він серця братів своїх, як є серце його" (Повт. Закону, 20,5:8). Якщо цілі єврейського народу можуть бути досягнуті без ведення військових дій, то слід від цих дій відмовитися: "Коли ти приступиш до міста, щоб воювати з ним, то запропонуй йому перше мир. І станеться, якщо воно відповість тобі: Мир, і відчинить браму тобі, то ввесь той народ, що знаходиться в ньому, буде тобі на данину, і буде служити тобі. А якщо воно не замирить з тобою, і буде провадити з тобою війну, то обложиш його. І Господь, Бог твій, дасть його в руку твою, а ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча. Тільки жінок, і дітей, і худобу, і все, що буде в тім місті, всю здобич його забереш собі" (Повт. Закону, 20:10-14). Це положення видатний єврейський філософ Маймонід (1135-1204) витлумачив таким чином, що іудеї ні з ким у світі не повинні починати війну, допоки не запропонували мир. Це стосується як обов'язкових, так і необов'язкових війн. Також забороняється оточувати супротивника з усіх боків, щоб дати можливість втікти тим, хто цього забажає. Віроломне порушення миру є злочином, а мир пов'язаний з образами радості і спасіння: "Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир, що добро провіщає, що спасіння звіщає, що говорить Сіонові: Царює твій Бог!" (Іс. 52:7). Мир і правосуддя розглядаються як підвалини спокійного і безпечного життя: "І буде роботою істини мир, а працею правди спокійність й безпека навіки. І осяде народ мій у мешканні спокійнім, і в безпечних місцях, і в спокійних місцях відпочинку. (Іс. 32:17-18).

Конфлікти між членами єврейської громади традиційно залагоджує Суд равинів (Бет Дін), який заслуховує сторони, опитує свідків і виносить рішення на основі Талмуда (кодекс релігійно-юридичних правил, складений у III-V ст.)

У християнстві існувало неоднозначне ставлення до війни, яке змінювалося протягом його історії. У Новому Заповіті Бог - "Бог любові і миру". За відомим біблійним висловом - "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть" (Мт. 5:9). Раннє християнство ставилося негативно до вбивства і насильства в цілому. Тертуліан (бл. 160 - після 220) вважав, що необхідно точно й неухильно дотримуватися слів Нагарної проповіді: "Хто вдарить тебе в праву твою щоку, зверни до нього іншу". Він писав: "Нехай зухвальство втомиться від твого терпіння, нехай кожний удар обернеться для нього болем і безчестям. Чим більше доведеться терпіти підлість ударів, тим сильнішим буде для кривдника покарання Господнє. Адже воно надійде від того, щодо якого ти терпиш". І далі: "Чому ми віримо, що Він - Суддя, якщо не віримо, що Він і Месник? Адже Він обіцяє нам, коли каже "В мене помста і Я воздам"". Тому християнину заборонена помста. Стати жертвою злодійства, пограбування означає, за Тертуліаном, вправляти душу у вмінні "дарувати і віддавати". Тертуліан сумнівається, чи зможе людина пожертвувати своє майно на справу милостині, якщо вона не здатна знести ці втрати. Наголошуючи на тому, що вбивство є одним із семи смертних гріхів, Тертуліан стверджує, що для християнина краще самому бути вбитим, ніж убити іншу людину. Єпископ Амвросій Медіоланський (бл. 340-397) також заперечує індивідуальний самозахист, але водночас вважає обов'язком християнина будь-яким способом захищати третю особу.

За Василієм Великим (329-379), ворога треба любити і бажати йому добра. Відповідати злом на зло не можна, а можна лише "вразумляти" ворога. Переможець є більший грішник, ніж переможений: "Не лікуйте зла злом, не намагайтесь перевершити один одного в нещастях. В недобрих змаганнях нещасливіший той, хто переміг; тому що перемога приносить більше гріха" (10 бесіда "На гнівливих"). Якщо ми не відповідатимемо ударом на удар, це, за Василієм, позбавить нападника задоволення, "і хто ображає словами людину, яку не зачіпають докори, той не може знайти задоволення пристрасті; а, навпаки... крає собі сердце". Застосовувати силу Василій вважав можливим лише при порушенні правил співжиття. Наприклад, якщо хтось украв "дівицю", то слід вжити заходів для її повернення батькам, а викрадача "відлучити від причастя". Вбивство на війні не є злочином, але після війни солдатам три роки відмовлялося в причасті, у разі ненавмисного вбивства відмовлялося в причасті 10 років, навмисного - 20 років.

На думку Іоана Златоуста (347-407), молитва за ворога є вищою формою доброчесності. Перший ступінь - не починати образи, другий - якщо образи завдано - не відповідати таким самим злом кривднику, третій - не тільки не відповідати однаковим злом кривднику, а й залишатися спокійним, четвертий - самому віддати себе кривдити, п'ятий - віддати більше, ніж хоче взяти кривдник, шостий - не відчувати ненависті до кривдника, сьомий - любити його, восьмий - обдаровувати його, дев'ятий молитися за нього Богу. Ті, що так чинять, стають подібними до Бога, за Златоустом.

Аврелій Августин (354-430) розробив концепцію справедливої війни як збройного захисту невинних людей від агресора. Необхідність війни, за Августином, випливає з гріховності людини. Участь християнина у війні можлива за таких умов: 1) у війни має бути справедлива мета - встановлення правосуддя і припинення беззаконня; 2) воїн має любити своїх ворогів і прагнути до їх виправлення і спасіння їхніх душ; 3) війна має відбуватися під проводом законних володарів; 4) методи ведення війни мають бути милосердними; 5) духовні особи не повинні брати участь у війні. Бернар із Клерво (1091-1153) обгрунтовував справедливість хрестових походів тим, що Господь творить численні чудеса з хрестоносцями. На думку Фоми Аквінського (1225-1274), застосування збройної сили виправдано не лише для захисту третіх осіб, а й для самозахисту. Водночас Фома наполягав, що, воюючи проти ворога як агресора, слід по-християнськи любити його як людину. До військових дій Фома висував такі вимоги: а) рішення про початок війни має прийматися законно визнаною владою; б) війна має вестися заради справедливої справи; в) правителі мають вдаватися до війни, керуючись правильними намірами. Один із послідовників Аквіната іспанський єзуїт Франсіско Суарес (1548-1617) додав до цього ще три вимоги: а) зло війни, особливо людські жертви, має бути пропорційне тій несправедливості, яка запобігається війною; б) війна має починатися лише тоді, коли всі можливі мирні засоби запобігання несправедливості вичерпано; в) навіть справедлива війна має починатися за обгрунтованої надії на досягнення успіху.

Провідна ідея християнства - унікальність і абсолютна цінність особистості. Любити ворога можливо тому, що в очах Бога його особистість така сама дорогоцінна, як особистість того, кого образили.

Іншим є ставлення християнства до державного і зокрема військового насильства. Вже раннє християнство допускало це насилля, хоча, наприклад, Оріген (185-254) і Тертуліан засуджували християн, які згодилися служити у війську. Коли християнство стало державною релігією, церква відверто підтримала державне насилля. Участь у "справедливій" війні є, за Августином, гідною християнина справою. Проливати кров заборонялося тепер лише священнослужителям. З часом відновилося і те, що заперечувало раннє християнство, - почуття вищості, пихи і гордості, честі певних верств, що кардинально суперечать як ідеї рівності перед Богом, так і ідеї християнського смирення. Але для тих, хто не належав до елітних верств, християнство давало моральну компенсацію - сподівання на відшкодування в потойбічному світі.

На наш погляд, християнство демонструє повернення до певних аспектів "обрядів переходу", але якщо в примітивному суспільстві обряди переходу - один із періодів життя, то для християнина все його (земне) життя - це лімінальна фаза, тобто перехідна до "справжнього" життя в царстві Божому. Характерне в цьому аспекті таке явище, як чернецтво, де лімінальний характер земного життя відображений в акцентуйованій формі. Ченці - в однаковому одязі, мають дотримуватися численних заборон і, передусім, заборони на сексуальні стосунки. У монастирі мають бути відносини рівності та братерства. Необхідно виконувати якісь "низькі" види діяльності - просити милостиню, прибирати. Цікаві деякі чернечі "подвиги" - не митися, носити волосяниці - грубий одяг, який викликає свербіж, жити невилазно в ямі (не тільки не миючись, а й випорожнюючись у тій самій ямі, очевидно, "насолоджуючись" специфічними запахами). Але якщо в традиційній лімінальній фазі "ініційовані" мали терпіти приниження і знущання від суворих наставників, то у християнстві сам чернець вигадує для себе знущання над плоттю і втілює ці знущання над собою. Водночас позиція "втечі від мирської суєти" могла сприяти духовним пошукам, самозосередженню і самозаглибленню особистості.

У розуміння конфлікту християнство внесло новий підхід - кардинальну зміну ставлення до партнера взаємодії. Якщо іншу людину я не сприймаю як самостійного суб'єкта (розбійник, що чинить злочин, перебуває під владою нечистої сили, він сам жертва нечистої сили), то немає сенсу протидіяти йому. Протидіяти треба справжньому суб'єктові - дияволу. А якщо немає протидії між людьми, то немає і конфлікту (пограбування є, конфлікту - немає). Конфлікт виноситься зі сфери міжособистісного спілкування і стає сферою внутрішньо-особистісного, з одного боку, і сферою взаємодії суспільства (християнської громади) з індивідом, з іншого. Саме в душі у нас бореться божественне й диявольське і результат є справою особистого вибору, тоді як зовнішня поведінка оцінюється відповідно до формальних та неформальних норм поведінки, які побутують у християнській громаді. Повертаючись до прикладу з пограбуванням: якщо жертва не може заспокоїтися, жалкує за втраченим, то має боротися з цими почуттями в собі, що порушують християнське смирення. У Середньовіччя в католицькій церкві було запроваджено канонічне право, що грунтувалося на уявленні, що "злочин був гріхом не лише проти людини, а й проти Бога, тож завданням церкви ставилося очищення землі від цієї скверни" [78, с. 90].

В ісламі вирішення конфліктних ситуацій у мирний та воєнний час має спиратися на приписи Корану та Суни, а також на логічно обгрунтоване дедуктивне виведення приписів зі священних першоджерел (Іджтихад). Ось деякі важливі приписи: під час збройного конфлікту забороняється калічити й піддавати тортурам супротивника ("Ніколи нікого не калічте, навіть собаку"), переступати межі правосуддя і справедливості на війні ("Ніколи не можна переступити й особливо ніколи не можна перевищити межі правосуддя та справедливості, щоб не стати на шлях тиранії й пригноблення"), заборонялося віроломство ("Воістину, Аллах не любить зрадників"), але дозволялося застосування хитрощів, пасток ("Війна - це хитрість"). Заборонялося вбивати жінок і неповнолітніх супротивної сторони, якщо ті не воювали проти мусульман. Ще в часи пророка Мухаммада зародилися такі способи залагодження конфліктів, як арбітраж (тахкім), посередництво (васата), а також примирення (сулах). У Корані міститься пряма рекомендація застосовувати примирні процедури: "А якщо боїтеся розриву між обома (подружжям), то пошліть суддю з його сімТ і суддю з її сімї; якщо вони побажають примирення, то Аллах допоможе їм".


Схожі статті




Основи конфліктології - Гірник А. М. - СТАВЛЕННЯ ДО КОНФЛІКТУ І НАСИЛЬСТВА У СВІТОВИХ РЕЛІГІЯХ

Предыдущая | Следующая