Політологія - Вегеш М. М. - 3.2.3. Типологія політичних конфліктів та криз
Насичене життя суспільства, мінливість навколишнього середовища зумовлюють виникнення різноманітних конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є їх класифікація, оскільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв'язання.
Залежно від суб'єктів конфліктного взаємовпливу їх поділяють на основні типи: внутрішньоособистісні, міжособистіс-ні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні.
Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, - це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.
Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.
Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.
Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з головного базового приводу - влади, її поділу чи оволодіння нею.
Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом - боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади.
Більшість сучасних політологів вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності чи елементарне ігнорування їх.
Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект - це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому - джерело і основа політичного конфлікту.
Суб'єктивний аспект політичного конфлікту виявляється у такий спосіб:
- як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;
- як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт - це завжди організований конфлікт;
- чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемою політичних конфліктів є їх типологізація. Загально прийнято їх класифікувати таким чином.
З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо - і внутрішньополітичні конфлікти.
Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:
- "балансування на грані війни" (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;
- "виправдання ворожнечі", що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв 'язання війни проти Польші);
- закриті (приховані);
- довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо).
Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:
- між елітою і масами (незбігання інтересів);
- між об'єднаними політичними елітами (правлячою і опозиційною);
- протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).
Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.
Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами).
Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм - на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:
- на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;
- в центрі політичної системи чи на периферії.
Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються (або про них не дуже знають, або не бажають "виносити сміття з хати"), а на регіональному рівні нерідко засуджують конфлікти у верхах.
За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій, приховування справжніх доходів прем'єр-міністром Італії Е. Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем'єр-міністра Польщі Ю, Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.). Але можуть вибухнути конфлікти, пов'язані з життям цілих поколінь (військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом тощо).
За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:
- дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;
- випадковий, умовний - існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;
- змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктами;
- неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства;
- помилковий конфлікт, який не має реальних причин.
У практиці нерідко застосовується умисне змішання реальних, об'єктивно зумовлених конфліктів зі змішаними чи неправильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів.
Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретних політичних процесах (стимулювати відносини змагальності і співробітництва; протидії і згоди; примирення і непримиренності).
Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба - це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.
Оскільки політичні конфлікти зачіпають саму основу політичної системи суспільства - державні інститути, накопичені в їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої - перерости у вищий щабель конфліктів - політичні кризи (гр. krisis - вирішальний етап, перелом, важкий перехідний стан із не передбачуваними наслідками). Це поняття більш відповідає системному характеру об'єкта, який піддається кризі - уряд, парламент, а через них і система в цілому.
Тобто, політична криза - це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності"
Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.
Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.
Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартій-ній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.
Слід пам'ятати: уряд постійно перебуває у конфліктній зоні. Прем'єр-міністр може вступати у конфлікти із окремими міністрами (часто вони "переглядають" свої позиції); уряд в цілому може конфліктувати із лобістськими групами, відстоюючи пріоритет загальнополітичного курсу. Якщо таке пов'язане із фактичною втратою кабінетом міністрів опори в суспільстві, в апараті і у парламенті, що означає втрату одночасно і соціальної, то ставить під сумнів його легітимність.
Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.
Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі). Парламент виступає безпосередньою інституційною ареною, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації, і особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу.
Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т. п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів - це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою соціально-економічною і політичною реальністю, конфлікт може перерости у конституційну кризу.
Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".
Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, війна тощо. Не випадково прусський генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є "продовженням політики іншими, насильницькими засобами".
Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи:
- криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;
- криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;
- криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;
- криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;
- криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:
- у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;
- у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;
- у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.
Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.
Схожі статті
-
Політологія - Вегеш М. М. - 3.2.2. Причини виникнення, ознаки та функції політичних конфліктів
Сучасна теорія і практика політології свідчать, що з розвитком ринкових умов і запровадженням конкурентних відносин значення управління конфліктами...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.5.3. Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем
Діапазон трактувань поняття "партійна система" надзвичайно широкий: від обмеження партійної системи лише взаємовідносинами між самими партіями до...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 3.2.1. Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів
3.2.1. Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання. Вона виділилась...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.2.2. Форма державного правління
Форма державного правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.3.3. Поняття легітимності та принцип поділу влади
Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають...
-
2.3.1. Етапи формування системи органів державної влади в Україні. Конституційна реформа 2004 р. Система органів державної влади незалежної України...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.3. Система органів державної влади в Україні
2.3.1. Етапи формування системи органів державної влади в Україні. Конституційна реформа 2004 р. Система органів державної влади незалежної України...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 3.2. Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті
3.2.1. Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання. Вона виділилась...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.3.1. Сутність і походження феномену влади
1.3.1. Сутність і походження феномену влади Об'єктом політики є влада. Соціальна влада виникає разом із людським суспільством як його невід'ємний і...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.3. Політична влада
1.3.1. Сутність і походження феномену влади Об'єктом політики є влада. Соціальна влада виникає разом із людським суспільством як його невід'ємний і...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.4.2. Історичні форми та емпіричні моделі демократії
Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Методи науки про політику
Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Об'єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.2.1. Сутність, походження та функції держави
2.2.1. Сутність, походження та функції держави Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст...
-
2.2.1. Сутність, походження та функції держави Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.1.3. Типи політичних систем та критерії їх ефективності
Для з'ясування того, як політичні системи формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) їх. Започаткував цю практику ще...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.1.2. Структура і функції політичної системи
Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових-елементів. Структура політичної системи - це...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.3.3. Верховна Рада України в системі відносин органів державної влади
Найвищим і єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада (парламент) України. Верховна Рада як інститут законодавчої та представницької...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.3.2. Конституційний механізм розподілу державної влади в Україні
Сучасна держава має досить складну структуру, важливим елементом якої є система державних органів влади. Первинним компонентом державного механізму є...
-
2.1. Політична система суспільства 2.1.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів Людину оточує...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.1. Політична система суспільства
2.1. Політична система суспільства 2.1.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів Людину оточує...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Розділ 2. ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ
2.1. Політична система суспільства 2.1.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів Людину оточує...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Предмет політології
Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Об'єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.4.1. Витоки і сутність демократії
1.4.1. Витоки і сутність демократії Демократія у її сучасному розумінні виникла і набрала свого розвитку на Заході, проте вона ніколи не була суто...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 1.4. Демократія: витоки, сутність і перспективи розвитку
1.4.1. Витоки і сутність демократії Демократія у її сучасному розумінні виникла і набрала свого розвитку на Заході, проте вона ніколи не була суто...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Теорія "поліархії" Р. Даля
Невдалі спроби встановлення демократії в плюральних (гетерогенних) суспільствах "третього світу" - головна причина, яка спонукала А. Лейпхарта створити...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Консенсусна модель демократії А. Лейпхарта
Невдалі спроби встановлення демократії в плюральних (гетерогенних) суспільствах "третього світу" - головна причина, яка спонукала А. Лейпхарта створити...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Співтовариство (співдружність)
Головна ідея принципу федералізму (з лат. "foedus" - союз, об'єднання) полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Конфедерація
Головна ідея принципу федералізму (з лат. "foedus" - союз, об'єднання) полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади...
-
Політологія - Вегеш М. М. - Федеративна держава
Головна ідея принципу федералізму (з лат. "foedus" - союз, об'єднання) полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади...
-
Політологія - Вегеш М. М. - 2.5.2. Партія як політичний інститут: ознаки, функції та класифікація
Історія розвитку політичних партій засвідчила, що цей політичний інститут є досить складним суспільним феноменом. Тому, незважаючи на наявність значної...
Політологія - Вегеш М. М. - 3.2.3. Типологія політичних конфліктів та криз