Педагогіка - Максимюк С. П. - Тема 4. Українська педагогічна думка та її видатні представники

1. Успіхи української системи виховання в епоху великого національного відродження у XVI-XVIII ст.

2. Народна педагогіка - першооснова національної системи виховання.

3. Українська етнопедагогіка як цілісна система знань, ідей, форм і методів роботи з дітьми. Родинна педагогіка.

4. Педагогічні погляди видатних представників української просвіти: Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, С. Русової, Б. Грінченка,

Г. Ващенка, І. Франка.

5. Завдання української педагогіки на сучасному етапі.

Література: 5, 9, 13, 15, 17, 21, 23, 25, 75, 93, 102, 109, 121, 130, 138, 155.

1. Успіхи української системи виховання в епоху великого національного відродження в XVI-XVIII ст.

Витоки української національної системи виховання сягають углиб давнини. Упродовж сторіч вона встановлювалася, розвивалася, удосконалювалася, зберігаючись і захищаючись від руйнівного впливу як чужоземних загарбників, так і "своїх" реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, із якого народжувалася національна система виховання, була життєрадісність наших пращурів, починаючи від дохристиянських часів. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська, діяльність наших предків набувала пріоритетного напряму в житті та вихованні підростаючих поколінь.

З глибини століть набирала розмаху народна творчість - пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна тематично і жанрово, вона і нині є джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання.

В епоху Київської Русі - праматері нинішньої України - система виховання набула чітко окреслених ознак. Вона складалася з таких головних ланок: родинне виховання - початкова школа - середня школа - вища школа. У домонгольську добу лише в Києві було близько 400 церков та монастирів, при яких існували школи.

У наступні періоди зароджувалася й установлювалася традиційна народна виховна мудрість, основу якої становили фольклор, народний календар та різні види мистецтва, утверджувався культ людини і природи. Значний внесок у розвиток національної системи виховання зробили церкви та релігійне вчення.

Найбільших успіхів досягла українська система виховання, переживаючи свій своєрідний "зоряний час", у XVI-XVIII ст., в епоху великого національного Відродження. Бурхливо розвивалися усна народна творчість, театр, книгодрукування. Формувалася українська народна педагогіка, виникали нові типи навчально-виховних закладів, зміцнювалися демократичні й гуманістичні принципи їхньої роботи. Густою в Україні була мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних шкіл, а також шкіл народних мистецтв. Виникли академії (Острозька, Києво-Могилянська та ін.) - перші вищі навчальні заклади на землях східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, піднісши її на рівень виховних систем європейських народів.

З утратою політичної та державної самостійності України починає слабшати, знекровлюватися і національна система виховання, продовжуючи розвиватися лише в сім'ї. Польські, російські, австро-угорські реакціонери-шовіністи, загарбавши українські території, підрізали корені, які живили національну свідомість українців. Закривалися українські навчально-виховні заклади, заборонялася рідна мова, загарбники нав'язували українському народові свою мову, культуру, унаслідок чого частина, молоді денаціоналізувалася, прийняла іншу мову.

Проте справжні сини і дочки рідного народу, свідомі українці берегли як найдорожчу національну святиню виховні традиції, народну духовність. Завдяки цьому витоки духовності, національної свідомості й самосвідомості українців продовжували струмувати в життєдіяльності народу, наукових та художніх творах видатних його представників - учених, письменників, педагогів.

В історію української педагогіки ввійшли такі прогресивні, демократичні просвітителі, як Іван Вишенський (1545-1620), який пропагував рівність усіх людей, різко критикував систему єзуїтського виховання в колегіумах, які тоді створювалися в Україні та Білорусі, обстоював ідею навчання рідною мовою, чому противилися латиняни-єзуїти; протестував проти такого "унаочнення" в колегіумах, як обов'язкова присутність колегіонерів під час спалювання єретиків на вогнищі; Памво Беринда (50-і роки XVI ст.-1632) був не лише вчителем у Львівській братській школі, а й письменником, автором словника в 7 тисяч слів; Інокентій Гізель (Кисіль) (бл. 1600-1683) - автор праць із філософії, психології й теології, видав курс лекцій про життя і побут українського народу, у яких лунав протест проти польсько-шляхетського пригноблення. Досить відомим прогресивним діячем кінця XVI - початку XVII ст. був Стефан Зизаній (бл. 1570-бл.1610), який працював учителем братських шкіл. Він був ідейним керівником, виразником громадської думки львівського і віденського міщанства у боротьбі проти католицизму. Його "Катехізис для шкільного навчання" (1595) був визнаний єретичним, а самого Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів братських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

Усі ці приклади свідчать, що українська нація не стояла осторонь від світового прогресу, у тому числі й у сфері освіти. На той час у Європі відбувалися перші буржуазні революції, Столітня і Тридцятилітня війни, виникали нові релігійні течії (протестантство, кальвінізм) - як пряма протидія католицькому впливу. З'являлись і нові діячі культури та освіти, яким у важких умовах доводилося боротися за свої ідеї.

Народний календар - енциклопедія життя, праці, побуту, дозвілля народу. Кожна дата, свято народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які найтісніше пов'язані з природою рідної місцевості та людиною. Тут немає нічого надуманого і штучного, усе відповідає традиційному способу життя народу. Ідейно-моральна наснаженість, зміст народного календаря мудро спрямовані на виховання в учнівської молоді почуття господаря рідної землі, працьовитості, ініціативності і підприємливості, якостей турботливого сім'янина і порядності, добродійності, багатьох інших чеснот. Народні традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю.

Народні символи і національна символіка, що виникли й устоювалися впродовж століть, містять у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст. Вони виконують важливу функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель у єдину суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужність, належність до свого народу, родоводу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання.



Схожі статті




Педагогіка - Максимюк С. П. - Тема 4. Українська педагогічна думка та її видатні представники

Предыдущая | Следующая