Міжнародні валютно-кредитні відносини - Патика Н. І. - Тема 10. Міжнародні фінансові організації

10.1. Передумови та причини виникнення міжнародних фінансових організацій

Міжнародна фінансова організація (МФО) - це об'єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, діяльність яких виходить за національні кордони; важлива складова сучасної інституційної структури світових валютно-фінансових відносин. На сьогодні у світі майже немає держав, які б не були членами жодної міжнародної фінансової організації.

Основними передумовами виникнення МФО визначають такі:

- поглиблення інтернаціоналізації господарського життя; міжнародний поділ праці;

- вихід відтворювального процесу за національні кордони; швидкий розвиток і посилення ролі транснаціональних корпорацій та банків у світовій економіці;

- активізація міждержавного та наднаціонального регулювання всіх форм сучасних міжнародних економічних відносин;

- необхідність створення організаційних основ міждержавного механізму спільного розв'язання країнами валютно-фінансових проблем світового господарського розвитку.

Головним поштовхом до створення найбільш впливових нині МФО, а саме Міжнародного валютного фонду та Світового банку, стали Велика депресія 1929-1933 рр. та Друга світова війна.

Велика депресія виявилась однією з найглибших економічних криз століття і найбільшою кризою перевиробництва. Розпочалася вона в США у жовтні 1929 р. Серед багатьох наслідків кризи можна назвати падіння рівня промислового виробництва, зростання показників безробіття, розорення фермерських господарств, розлад банківської системи.

Хоча найзначніше криза вплинула на Сполучені Штати Америки, але інші країни світу також зазнали її негативного впливу. Найбільше постраждали ті, які були залежними від експорту США, наприклад, країни Латинської Америки. Суттєво вплинула Велика депресія і на економіку Німеччини, яка на той час була перевантажена борговими зобов'язаннями, що стали умовою перемир'я після Першої світової війни. Країни світу зустріли різке падіння надходжень від експорту підвищенням тарифів на імпорт, що ще більше погіршило ситуацію в торгівлі. Золотий стандарт, який існував у той час, зобов'язував держави підтримувати фіксований валютний курс, але внаслідок падіння цін і втрати інтересу до валюти дотримуватися цього стандарту ставало все складніше. Поступово країни відмовлялися від золотого стандарту.

Більшість країн з метою підвищення конкурентоспроможності експорту здійснювали політику девальвації власної валюти, використовували демпінгові заходи, обмежували конвертованість валют, застосовували різні інструменти щодо обмеження імпорту, захисту вітчизняного виробника від іноземної конкуренції. Результатом стало практичне призупинення міжнародного кредиту, нестабільність платіжних балансів і валютних курсів, стихійне переміщення значних сум грошей.

Друга світова війна, що почалася майже відразу після світової економічної кризи, фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що в свою чергу викликало необхідність розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин1.

Після війни деякі країни відчували потребу в фінансовій допомозі для відбудови національних економік, а інші мали можливість надавати таку допомогу. Насамперед це стосувалося США, які у першій половині XX ст. перетворилися з боржника на кредитора. Саме тоді виникла ідея створити міжнародний механізм переміщення фінансових ресурсів, який би гарантував не тільки раціональне використання кредитів позичальником, а й повернення їх кредитору.

У липні 1944 р. у США відбулася Бреттон-Вудська конференція, в якій взяли участь представники 44 країн світу і на якій було визначено організаційну структуру повоєнної міжнародної економіки та ухвалено рішення про формування інституціональних засад світової валютно-фінансової системи. Згідно з рішенням конференції були засновані Світовий банк та Міжнародний валютний фонд (МВФ), прийнята угода, що виконує роль Статуту МВФ2.

Статті Угоди про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкцій та розвитку (МБРР) набули чинності в грудні 1945 р., коли їх підписали перші 29 країн. Відтоді розпочалася активна діяльність цих організацій.

Якщо простежити за еволюцією кредитної діяльності МВФ, то її можна поділити на декілька основних етапів. Якщо в перші роки існування Фонду кредити надавали головним чином на відбудову зруйнованих війною економік й основна мета полягала у запобіганні кризовим явищам, подібним до Великої депресії, то з середини 50-х років, коли становище країн дещо стабілізувалося, спрямованість кредитної діяльності зазнала суттєвих змін. Головними одержувачами кредитів МВФ усе ще залишалися переважно країни Західної Європи, але кредитні кошти спрямовувалися на підтримку системи валютного регулювання.

Зі зміною в другій половині 70-х років принципів функціонування світової валютно-фінансової системи, коли на місці твердих фіксованих валютних курсів Бреттон-Вудської системи виникла Ямайська валютна система з притаманним їй механізмом вільного курсоутворення, Фонд акцентував діяльність на країнах, що розвиваються. З того часу саме на ці країни припадає майже 90 % позик Фонду.

Із крахом у 90-х роках світової соціалістичної системи і розпадом колишнього СРСР поряд із наданням фінансової допомоги на здійснення структурних змін у фінансово-валютній сфері в країнах, що розвиваються, метою та цільовою функцією МВФ стало підтримання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах. Такі програми МВФ одержали офіційну назву програм економічної стабілізації.

Слід зазначити, що діяльність Світового банку та Міжнародного валютного фонду тісно пов'язані. Статутні документи цих організацій закріплюють їхній зв'язок один з одним в обов'язку узгоджувати дії, а також взаємне членство. Будь-яка країна, перш ніж звернутися з проханням про вступ до Світового банку, має стати членом МВФ.

Як і МВФ, Світовий банк видозмінив свої завдання під впливом тих зрушень, що відбулися у світовому розвитку. Якщо початковою метою Світового банку було забезпечення збалансованого світового розвитку, допомога країнам-членам у налагодженні економічного розвитку та співробітництва, піднесення економіки, передусім країн Західної Європи, Японії, які зазнали руйнувань у роки Другої світової війни, то з розпадом колоніальної системи і виникненням незалежних країн Азії, Африки та Латинської Америки Світовий банк став надавати їм позики і технічну допомогу в реформуванні економіки і створенні ринкової економічної системи.

Після розпаду СРСР Світовий банк почав надавати допомогу суверенним державам, що утворилися, у реформуванні їхніх економік на ринкових засадах. Для цього він розробив і втілював у колишніх соціалістичних країнах спеціальну програму "структурної адаптації" (Structural Adjustment).

У кінці 80-90-х років МВФ і Світовий банк стали тісніше взаємодіяти, більше інтегрувати свої програми економічної, валютно-фінансової стабілізації та проводити єдину політику. Якщо раніше МБРР займався фінансуванням проектів, то нині він переорієнтувався на вирішення структурних питань, причому діяльність банку в цьому напрямі мала узгоджуватися з МВФ, який у свою чергу обмежив коло питань власної компетенції макроекономічними проблемами1.

Стосовно країн, що розвиваються, політика МВФ та МБРР передбачає допомогу урядам у формуванні у них основ ринкової за суттю економічної політики з пріоритетами розвитку приватновласницького сектору, модернізації інституціональних структур, досягненні фінансової стабілізації як першого етапу загальної макроекономічної стабілізації, проектуванні та здійсненні відповідних першочергових проектів, що забезпечують економічний розвиток і поліпшують соціальне становище в цих країнах тощо.

Координацію діяльності МБРР і МВФ здійснює Комітет з розвитку, який є спільним міністерським комітетом Ради директорів. До його складу входять 24 члени - міністри фінансів чи посадові особи відповідного рівня. Комітет надає консультації та готує доповіді для Рад директорів МБРР і МВФ.

Хоча бурхливий розвиток МФО припадає на середину XX ст., але слід зазначити, що історія виникнення міжнародних фінансових організацій почалася все ж таки не з Бреттон-Вудса, а ще з 1930 p., коли було створено першу міжнародну фінансову організацію - Банк міжнародних розрахунків (БМР), який також називають Банком центральних банків. Його організували з метою врегулювання між країнами-кредиторами різних фінансових претензій, які виникли після Першої світової війни і були пов'язані з репараційними платежами.

Окрім зазначених вище МФО, в міжнародній валютній системі е численні регіональні банки розвитку, створені набагато пізніше, - Європейський банк реконструкції та розвитку, Азійський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку тощо. їх виникнення зумовлене низкою обставин, серед яких вагоме місце займає зміна геополітичної карти світу.

У Другій половині XX ст. актуальною стала проблема розвитку колишніх колоній Азії та Африки, які перетворилися на самостійні держави. Керівники новостворених держав прагнули позбутися залежності від своїх колишніх метрополій та почати формувати рівноправні економічні відносини.

Заснування банків, призначених для фінансової та технічної підтримки регіональних програм розвитку, відображало, з одного боку, прагнення колишніх метрополій зберегти за допомогою фінансових важелів свою присутність на регіональних фінансових та товарних ринках і можливість визначати бажаний для них напрям використання інвестицій у нових суверенних державах, а з іншого - потребу останніх у концентрації власних і залучених ресурсів для розв'язання найнагальніших проблем прискореної розбудови національних конкурентоспроможних економік.

Крім того, на заснування регіональних банків розвитку вплинули такі чинники, як нерівномірність економічного розвитку та відмінності культурних і політичних реалій країн різних регіонів світу. Не останню роль також відіграло небажання цих країн виконувати вимоги, необхідні для отримання пільгових кредитів МВФ і Світового банку.

На сьогодні найбільш впливовими регіональними банками розвитку вважаються Міжамериканський, Азійський та Африканський банки розвитку.

У той самий період (друга половина XX ст.) новостворені держави Східної Європи стали на шлях ринкових перетворень. Виникла потреба у реформуванні інституційної структури, валютно-кредитних і фінансових відносин, побудові нової соціальної політики, розвитку приватного підприємництва. Все це потребувало значних коштів та інвестицій. З метою підтримки структурних і галузевих реформ у країнах Східної Європи, а також у країнах, утворених після розпаду Радянського Союзу, в травні 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку1.



Схожі статті




Міжнародні валютно-кредитні відносини - Патика Н. І. - Тема 10. Міжнародні фінансові організації

Предыдущая | Следующая