Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

Бароко - важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI - XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до пової якості світовідчуття, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певпою мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося па безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в тс, що людина є мірою всіх речей.

Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це - дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи - для посилення глибиппості, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі - тяжіння до ансамблю, до організації" простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані па синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі - передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко - пе аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народпою свідомістю.

Як художпій стиль бароко дало можливість найповнішого само-вираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підгрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи пе найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність пайширших верств населення - від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. В одпій з українських хронік, написаних невідомим автором з Острога між 1637 і 1647 рр., описано шість "див": тут і таємничі письмена па будівлях іновірців, і ангели з оголеними мечами, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, які спричиняють мор, і диявольські наслання через сушені жаб'ячі лапки, і зачарований Острозький замок. Ворожба, повір'я, чаклунство тих часів під назвою "Руські чари" серйозно описані польськими постами - зокрема Севастіяпом Кльоповичсм, що присвятив цьому сюжетові окрему "пісню" своєї поеми "Роксолапія" ("Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли..." тощо). Хроніку "поточних" чуд складає у Києві Петро Могила, не мспш соковито описав їх і освічений львів'янин, вихованець Замойської академії Гунашсвський у Львівському літописі, де оповідає, зокрема, про неймовірної величини град та "кривавий дощ" у Римі.

Що яс до менталітету нашого пароду, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтусться на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили.

Таке світорозуміппя позначилося й па художпій картині світу, створюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVI-XVII ст. У пій було місце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійпих та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко паче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву - саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одпим із головних художніх прийомів. Культура бароко, за Л. Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і пайнеймовірнішими сновидними сюжетами - тут і поетика "магічпого реалізму" з контрастами світла й темряви, і матеріалізація уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тут іноді поєднуються абсолютно несуміспі речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєполДбне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття - смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І пе вважали, що Це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різно просторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображав Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).

Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу - всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), живопису (згадувала композиція "Христос-І Іслікан"), віршовані підписи під гербами й епітафії па зворотному боці домовинних портретів, мова філософії (у "Сні" Г. Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіппя uo-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія па день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з анокалінтичними видіи-пями, а також вчена поезія.

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів - метафор, символів, гіпербол, літот тощо - для творів нсрсоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість - в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти - теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників па духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить іюк роните ль-ства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо па гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Лсоптія Тарасовича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва - обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.

Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, візантійська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрідно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначайся сильною експресією, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об'єднали різноманітні словесні емблеми - від гербових клейнодіп і акровіршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це "знак" долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І - хрест, X - ЗО срібників, Й - кліщі тощо.

Цей символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Дов-галевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел - три, чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персоиажів, виходів героя па сцену, повторів. Символіка чисел у бароко грунтується, звичайно, на Біблії: число три пов'язується з триєдністю Бога, чотири - з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім - із символом святості тощо.

Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівпо-бедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування у трикутній композиції.

Перше культурне відродження України, як називають історики те національно-патріотичне піднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти (особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічних легенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, впровадження полкового адміністративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчості.

У символіці українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) - драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчість і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошукові предмстів-асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єдпань. Часто при творенні гербів для полкових міст і впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися (наприклад, сумки для герба міста Сум).

Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. Приміром, генеалогічні дрова Святополк-Четвертинських, Полубинських, Ро-зумовських. З царства Флори обиралися види, знайомі людям, які мають шляхетні властивості. Геральдика теж була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. Звичайно, беруться до уваги не кровожерливість левів чи орлів, а сила, сміливість, далекоглядність. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, стріли. Символами для духовних осіб (ці символи зображалися на гравійованих титулах церковних книг, гербах) слугували руків'я посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання ієрархів обох українських церков.

Формування цієї символіки завершується в 90-ті р. XVII ст. - першому десятилітті XVIII ст., у період так званого мазепинського бароко. Вона прижилася так сильно, що її не змогли викорінити, незважаючи на гоніння на все специфічно українське, яке почалося в останній період Петровської доби та було продовжене Катериною II і всіма наступними російськими царями. У цьому відношенні емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення (як одне з цікавих явищ світової барокової культури), а й відігравала свою роль у збереженні національної самосвідомості українського народу.

Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то Це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і головне - небачена вигадливість форми. Характеристики цього періоду повністю стосуються слова М. Грушевського про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.



Схожі статті




Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

Предыдущая | Следующая