Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О. П. - Культура, релігія

Парфія, яку звільнив з-під влади Селевкідів місцевий сатрап Андрагор, не дістала жаданого спокою й стабільності, бо невдовзі, вже в середині III ст. до н. е., її завоювали споріднені зі скіфами та массагетами напівкочові племена - парни, які повстали проти лукавих грецьких торговців. Вождь парнів, Аршак, взяв собі царський титул, а всі його наступники йме ну вал и себе Аршаками. Спершу це царство (його назвали Арша-кидським або Парфією) існувало у складі власне Парфії та сусідньої Гірканії, проте вже в II ст. до н. е. воно завоювало Мідію й розширило свої західні кордони до Месопотамії (парфянського царя Мітрідата І проголосили в 141 р. до н. е. "царем" у Вавилоні). Парфія, таким чином, об'єднала Іран і Туран (Середню Азію) й стала світовою державою.

У середині II ст. до н. е., коли під натиском кочівників розпалося Греко-Бактрійське царство, Парфянська держава вціліла. Проте вона вступила в затяжний і небезпечний конфлікт із могутнім Римом. Наприкінці І - на початку II ст. н. е. Парфянське царство значно ослабло через криваві міжусобиці, що їх уміло розпалював і з вигодою для себе використовував Рим, і, зрештою, втратило свою незалежність - потрапило до рук римських ставлеників.

Наростав сепаратизм у Гірканії, Маргіані. Парфія зазнала кілька дошкульних поразок від римських легіонів. У НІ ст. н. е. владу в ній захопив володар Перейди (одне з васальних царств) Арташар Сасанід. У Парфянській державі розвивалися ремесла, пожвавився грошовий обіг, виростали міста (Помпей Трога називав Парфію - ясна річ, перебільшуючи - країною "тисячі міст"). Основним парфянським містом була Ніса (її руїни лежать поблизу нинішнього Ашгабада). Недалеко від неї було споруджено царську резиденцію Аршакилів та їхню гробницю.

Кочівники-парни внесли суттєві корективи в парфянське суспільство. Вони поставили місцеве населення, за словами античного автора, "між рабством і волею" - обклали селян-общинників податками, прикріпили їх до землі та зобов'язали цю землю обробляти (у формі державної повинності). У храмових і державних господарствах Парфії використовувалася також рабська праця.

Парни не зробили Парфію сильною централізованою державою: вони не мали відповідного досвіду. її державні структури залишалися аморфними, значною мірою архаїчними. Царя обирали ради племінної знаті та жерців. Траплялося, що на політичний Олімп сходив не царський син, а якийсь далекий родич. Дрібні держави, що входили до складу Парфянського царства, зберігали автономію.

Кушанська держава

На території колишнього Греко-Бактрійського царства спершу існувало кілька дрібних держав, очолюваних вождями кочових племен. Один із таких володарів, Герай, іменував себе кушанцем і зображувався на монетах озброєним вершником, щоб ніхто не сумнівався в його прихильності до кочового світу. Свої володіння він усіляко розширював, і це, зрештою, привело до появи десь у І ст. н. е. Кушанської держави. Ця держава на заході межувала з Парфією, на сході - з ханьським Китаєм. Заснував її Кадфіз І, який взяв собі титул "царя царів". Він, а ще більше його син Кадфіз II, здійснили воєнну експансію в Північно-Західну Індію, значна частина території якої (мабуть, до м. Варан ас і) увійшла до складу Кушанської імперії - неозорої, проте неміцної. Серед володарів цієї імперії найбільш відомий Канішка, який зробив своєю столицею м. Пурушапуру (суч. Пеша-вар). Кушанська імперія проіснувала недовго. Вона зазнала нищівної поразки у війні з Сасанідською державою.

В середині IV ст. н. е. сасанідські війська вже порядкували на території Бактрії. Відтоді сасанідські намісники в Бактрії називали себе "царями кушан", навіть "великими царями кушан".

Кушани вміло скористалися з того, що через їхню державу пролягав заснований наприкінці І тис. до н. е. Великий шовковий шлях. Вони налагодили жваву торгівлю з Римом, Китаєм, іншими державами Заходу та Сходу. В Рим вони доправляли рис, бавовняні вироби, прянощі, парфуми, цукор, слонову кістку, самоцвіти, а з імперії ввозили тканини, одяг, вироби зі скла та коштовних металів, вина, твори мистецтва тощо.

Не обминула цивілізація й інший куточок Середньої Азії - Согд, відомий своїми оазисами в долинах Кашкадар'ї та Зеравшана. Согд, столицею якого було м. Мараканда (окраїна сучасного Самарканда), очевидно, входив до складу держави Селевкідів і Греко-Бактрійського царства. Джерела розповідають про нього вкрай скупо.

У пониззі Амудар'ї помітну роль відігравав Хорезм, який у IV ст. до н. е. відложився від держави Ахеменідів. Проте і його, зрештою, спіткала лиха доля, він став жертвою набігу кочових орд (гунів І тюрків). Структуру хорезмського суспільства джерела відтворюють лише гіпотетично. Схоже, в ньому існували великосімейні общини (20-40 осіб), при цьому в общинних господарствах використовувалася праця домашніх рабів.

Культура, релігія

Нині дослідники не мають сумніву в тому, що розквіт середньовічної культури Середньої Азії значною мірою базувався на успадкованій стародавній культурі цього регіону.

Художнє ремесло розвивалося в Середній Азії ще в неолітичну добу. Збереглися предмети тодішнього гончарства, вироби з коштовних металів, бронзи, напівкоштовних каменів. На плоских кам'яних печатках тодішні умільці майстерно зображували сцени полювання, биків, драконів, тигрів, змій, міфологічних героїв. У цих виробах простежуються як місцеві, так і іноземні художні форми.

Входження Середньої Азії до складу імперії Ахеменідів відкрило нові можливості для культурних взаємовпливів. Середньоазіатська цивілізація істотно збагатилася, творчо запозичивши елементи передньоазіатських культур. Про це свідчать предмети з великого "амудар'їнського скарбу", тодішні палацові й храмові комплекси, витримані в стилі "іранської" архітектури.

У культурі Греко-Бактрійського царства переважали еллінські риси, проте збереглася Й місцева культурна традиція. Почалося злиття культурних надбань Сходу і Заходу. Однак найвиразніше простежується синтез Місцевого та грецького культурних компонентів у парфянській культурі. Еллінське начало позначилося в ній передусім на скульптурі. В іранському стилі зводилися храми (в їх плануванні поєднувалися круг з квадратом), проте їхні колони належали до корінфського грецького ордера. Ритони зі слонової кістки мали східну форму, але окремі їхні сюжети (скажімо, зображення олімпійських богів) витримані в еллінському стилі. Характерно, що в парфянську добу культура процвітала лише в містах, сільський люд проживав у примітивній обстановці.

Вельми своєрідною була культура Маргіани, що більше нагадувала бактрійську, аніж парфянську. Там надійно прижився зороастризм, хоча прокладав собі шлях і буддизм.

У кушанській культурі наявні три найважливіші компоненти: бактрійський, давньогрецький та давньоіндійський, що прийшов у Середню Азію разом з буддизмом. Поряд з культурним офіціозом розвивалася в кушан і народна традиція. Скажімо, кушани любили зображувати озброєних вершників.

Отож Середня Азія в давнину була горнилом, у якому переплавлялися культурні надбання багатьох стародавніх народів. її культура певною мірою вплинула на культурний розвиток інших регіонів Стародавнього Сходу та античного світу.

Різноманітним було релігійне життя середньоазіатської людності. Вшановувалися місцеві племінні культи. Ймовірно, що саме Середня Азія, точніше, Бакгрія та Маргіана, стали батьківщиною зороастризму. З Індії на середньоазіатські простори прийшов буддизм.



Схожі статті




Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О. П. - Культура, релігія

Предыдущая | Следующая