Історія держави та права України - Трофанчук Г. І. - 4.1. Державні реформи давньоруських князів

4.1. Державні реформи давньоруських князів

Утвердження династії Рюриковичів на Русі не внесло істотних змін у політичне життя східних слов'ян. Форма правління залишилася старою, монархічною, на відміну від Новгородської землі, де побутували демократично-республіканські традиції, а найвищим державним органом було віче. Особливих трансформацій у землях-княжіннях теж не відбулося. Місцеві династії ще довго залишалися володарями своїх земель. Однак поняття "Руська земля" тепер набуло нового значення. Його почали вживати як прадавню територіальну назву Південної Русі (Київщини, Чернігівщини, Переяславщини), а ще так іменували всю розмаїту в етнічному плані Давньоруську державу.

Зміни відбуваються у суспільній організації. У IX ст. у Київській державі сформувалася родоплемінна знать - князі, бояри, дружинники. Вони безцеремонно захоплювали землі та угіддя сільської общини (верві), обкладаючи вільних общинників даниною. Головною формою феодальної експлуатації підвладного населення стала продуктова рента (данина), а не відробіткова рента, як у західноєвропейських феодальних державах. Тоді ж фактично склалася багато феодальна ієрархія, на вершині якої постав Великий князь руський. Племінні союзи, що традиційно ще Існували, очолювали світлі князі.

Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси, розпочаті Києвичами. Було розбудовано та укріплено міста - центри племінних княжінь, опору центральної влади. В останні роки правління князя Олега його владі були підпорядковані княжіння численних слов'янських і неслов'янських племен. Київська Русь поступово набувала ознак поліетнічної держави зі слабкою консолідацією регіонів навколо центра. Влада київського князя у провінціях була слабкою, а іноді - номінальною.

Докорінні реформи державного устрою Київської Русі пов'язані з іменем київського князя Володимира Святославовича. Йдеться, в першу чергу, про реорганізацію варязької дружини, котра, як уже зазначалося, ставала надійним щитом для відсічі кочівникам, але у мирний час була практично некерованою. Хитрістю і підкупом князь примусив варязьких ватажків служити йому. Крім грошей, продуктів і військової здобичі, дружинники за службу отримували від князя землю разом із її населенням. У результаті у професійних військових з'явилася матеріальна зацікавленість у сумлінній і відданій службі, дотриманні усталених норм поведінки. У такий спосіб у державі було покладено початок традиції наділяти землею за службу і під умову служби.

Централізацію країни князь Володимир Великий розпочав із першої релігійної реформи, суть якої полягала у запровадженні "шестибожжя" - шести божеств, котрі уособлювали регіони держави і були їх покровителями. На Перуновому пагорбі поряд із Перуном постали ще п'ять кумирів (головних богів) за кількістю князівств: Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського.

Князь провів також адміністративну реформу. Намагаючись покласти край сепаратизму місцевих князів, правитель держави ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на вісім волостей, що їх очолювали призначені великим князем волостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді держава почала набувати ознак централізованої монархії.

Приборкавши варязьких дружинників, князь поступово відмовлявся від їхніх послуг. Проведена в державі військова реформа була спрямована передусім на створення загальнодержавної системи оборони. Можливість отримати від князя землю спонукала до професійної військової служби представників різних суспільних верств. Відтак було створено власну сильну професійну армію, яка за необхідності ставала ядром всенародного ополчення. Нова військова еліта - опора князя і резерв для чиновників державного апарату. До того ж, утримання армії не було обтяжливим для казни, оскільки воїни самі мали забезпечувати себе зброєю, військовими обладунками, бойовими кіньми тощо.

Релігійна реформа князя Володимира докорінно змінила ідеологію держави. У науковій і науково-популярній літературі побутує такий своєрідний літописний літературний образ, як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії'.

Але, як цілком слушно зауважують із цього приводу вчені, і вся попередня історія, і тривалі економічні зв'язки, і пам'ять славних предків, і власне географія не залишили князю Володимиру іншого вибору, ніж той, який зробив він у 988 р. Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні відносини між нею і Візантією, іншими державами.

Судова реформа давньоруського правителя стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави.

Під кінець правління Володимир припустився істотного прорахунку, який став поганою політичною традицією правителів держави. Країну князь залишив у спадок 12 синам, але не визначив, кому з них належить першість. Народжені від різних матерів і розіслані в досить молодому віці в різні кінці держави на посади волостелів, сини Володимира, вочевидь, від самого початку бачили один в одному радше суперників, ніж рідних братів. Це стало однією з головних причин подальшої міжусобиці, кривавої боротьби за київський стіл.

Реформаторську діяльність свого попередника завершив Ярослав Мудрий. За часів його правління Київська Русь набула ознак ранньо-монархічної держави європейського Середньовіччя. Було остаточно подолано місцевий сепаратизм руських князів та бояр, удосконалено державний апарат, що набув централізованого характеру. На зміну полюддю запроваджують цивілізованіші форми данини з чіткою фіксацією зборів із населення. Завершився процес визначення території держави, кордони якої загалом збігалися з етнічними межами східнослов'янського масиву.

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" були часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прибічником ученості та книжної мудрості. Недарма в історію він увійшов саме як Мудрий1.

З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі - Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізніше часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".



Схожі статті




Історія держави та права України - Трофанчук Г. І. - 4.1. Державні реформи давньоруських князів

Предыдущая | Следующая