Інтелектуальна власність - Базилевич В. Д. - 4.2. Поняття власності у процесі самореалізації людини

Поняття "власність" в економічній і соціальній історії завжди займало належне місце. Починаючи з біблійних часів, власність ніколи не втрачала своєї актуальності - для царів, жерців, солдатів, торговців, ремісників, селян і навіть рабів, які періодично повставали, прагнучи повернення своєї найбільш бажаної власності - свободи. Мислителі всіх попередніх століть в тій чи іншій формі зверталися до обговорення проблеми власності. Разом із тим і в працях мислителів минулого, і в сучасній науковій літературі важко знайти вичерпне визначення феномену власності, яка завжди слугувала для одних нездоланною перешкодою на шляху до реалізації своїх - часом найбільш високих - цілей, а для інших - найважливішою опорою стабільності в суспільстві, умовою соціального й особистого добробуту. Проблема власності ставить питання про сутність приватної власності, коли вона виникла і які особливості її функціонування; що таке інтелектуальна власність і в чому її особливість; які інші види власності існують поряд із нею; які її історичні перспективи тощо. Всі ці питання тільки видаються вирішеними. Постіндустріальне суспільство й інформаційна революція утворили нову економіку, під впливом якої якісно перетворюється весь господарський лад сучасного суспільства, яка змушує по-новому подивитись на ці питання. Зокрема, виявити основні проблеми виникнення й функціонування інтелектуальної власності. Але для цього необхідно виявити основні риси власності як такої.

Власність, вважав М. Бердяєв, не позбавлена містеріозності. Справді, історію поняття "власність" прослідкувати значно легше, ніж історію явища, яке воно означає. Впродовж багатьох століть, які передували становленню розвинутих форм економічного суспільства, це поняття або не використовувалося зовсім, або вживалося в значеннях, досить далеких від прийнятих сьогодні. Так, Арістотель, розглядаючи проблему щедрості, говорить про майно (khremata) і про володіння ним (ktema)6, але не про власність. У римську епоху досить значного поширення набув термін proprietas, який походить від слова proprius; за його допомогою належна кому-небудь річ протиставлялась іншим об'єктам, які перебували в спільному володінні (наприклад, общинним землям - aqer publicus). Водночас у "Дигестах Юстиніана" використовувалося поняття "володіння" (possedere), яке давало змогу розрізняти, що "речі людського права" можуть або перебувати в чиємусь особистому розпорядженні, або належати всій сукупності громадян. Саме за допомогою цього терміна поняття власності визначалося в ранніх джерелах з європейської юриспруденції. Причому, згідно з римською традицією, власність не поділялась на "приватну" і "суспільну", оскільки сам термін pro-prietas чітко вказував на належність відповідного об'єкта тій чи іншій особі.

Таке розуміння зумовлене історією формування поняття "власність". Генеза власності прослідковується вже в тих архаїчних суспільствах, котрі були організовані на родоплемінних принципах. Суб'єктами майнових відносин, у тому числі договорів, у них виступали не окремі індивіди, а клани, сім'ї, які були релігійно-господарськими колективами, об'єднаними культом спільних предків. Світоглядні настанови цих спільнот повністю підпорядкувались протистоянню зовнішньому, заздалегідь ворожому і небезпечному світу. Звідси випливає така важлива функція кордонів.

Потрібно виходити з універсальної ідеї кордону, відмежування, саме в ній шукати джерела основних світоутворюючих "граничних понять". М. Фуко зазначає: "Обмін і сполучення - це позитивні фігури, котрі відіграють свою роль усередині складних систем відмежування і, без сумніву, не могли б функціонувати незалежно від останніх"7. Обмін, занурений у захисні рамки, кордони, який мав потребу у відокремленні від зовнішнього насилля, у фільтрі, котрий залишає своїх і відганяє своїх. Юридичні норми, які виникали за такого обміну, мали характер тісного взаємозв'язку. Наприклад, набуте в результаті стародавньої купівлі-продажу право на річ, як воно описане римськими юристами, не було тим абсолютним, виключним правом власності, яке ми знаємо сьогодні. Покупець речі не відразу, а через певний час - рік або два (для землі) - ставав володарем певного права на річ. До цього всі суперечки про річ повинні були вирішуватися із залученням попереднього володаря (продавця), який своєю позицією зміцнював позицію покупця8. Ця юридична форма, скоріше за все, є не втраченим до сьогодні універсальним уявленням про наявність у кожній речі сакральної сили її попередніх володарів, яка продовжує підкорювати останнього володаря (покупця).

Але зовсім іншою була ситуація на кордоні (межі) суспільства: захоплене у ворога майно здобувалося відразу й абсолютно, незалежно від усіх інших осіб. Адже згідно з уявленнями того часу неможливо було в будь-якій формі залучити попереднього володаря до судового процесу, принципово недоступного для ворогів. А уособлена в речі сила чужих богів могла бути шкідливою, але не могла створити стійкого юридичного зв'язку і залежності, оскільки чужі боги не брали участі в сакральному і юридичному житті цього суспільства (спільноти). Здобута в захопленні ворожого майна ідея абсолютного права здійснила в кінцевому підсумку вплив на це головне юридичне уявлення: судова суперечка про речі стала і між "своїми" проходити у формі ритуалу, котрий імітував "відбивання" спірної речі за допомогою списа - знака сили і ворожості (римляни оголошували війну, кидаючи спис на землю ворога). Знаменитий римський юрист Гай з цього приводу зазначав: "Адже найбільш безсумнівна власність та, яку захопили у ворога"9. Можливо, саме так виникла юридична форма власності на річ як права виключного, абсолютного значення.

Власність же і за етимологічним своїм значенням, і від­повідно до визначення юриспунденції є правом, яке існує поза суспільством; адже очевидно, що якби майно кожного було суспільним майном, то умови були б рівні для всіх і тоді утворювалася б така суперечність: власність є належним лю­дині правом розпоряджатися найбільш безумовним чином суспільним майном. Таким чином, вступивши в союз для сво­боди, рівності, безпеки, ми не союзники у сфері власності, і якщо власність є природним правом, то це право не є со­ціальним, а є антисоціальним. Власність і суспільство - дві речі безумовно не поєднані; змусити поєднатися двох влас­ників так само важко, як змусити два магніти поєднатися од­наковими полюсами. Суспільство повинне загинути або зни­щити власність.

П. Ж. Прудон

Таке джерело власності втратило, звичайно, свій грунт із того часу, як людське суспільство усвідомило себе як єдине ціле, а чужі, навіть вороги, перестали бути поза правом. Але реальна генеза вже не могла бути ні змінена, ні витіснена. Так право власності набуло форми вищого, повного права. Будучи граничним, воно з цією причини вислизає від визначень, адже визначити - означає вказати межі, але нелегко дати межу самій межі. І хоча ті, хто відчуває "теологічну любов до дефініцій (Ф. Бродель), постійно прагнуть знайти визначення власності, цілком можна покластися на буденне, відоме кожному уявлення про неї. Адже "загальноприйнятої дефініції", внаслідок особливого статусу й поліфункціонального змісту власності, скоріше за все не буде.

Попередні міркування дають можливість перейти до розгляду сутності власності" Не викликає сумніву уявлення про власність як спосіб реалізації особистості, котра переносить на речі якості особи. У давнину це було очевидно. Наприклад, єгиптяни визначали власність буквально як належне до "плоті", "самості" особи: "дім його плоті", "бики, худоба, осли його плоті" тощо10. Також усталені уявлення про нерозривний зв'язок володаря зі своїми речами мали звичаї нищення особистого майна із смертю його володаря. Спираючись на давньогрецьку міфологію, К. Хюбнер пише: "Те, що належало окремій особистості, називалося иктема" або "ктерія", тоді як майно клану визначалося як "патроя". Померлого супроводжувала в потойбічний світ лише його особиста власність, ктерія, оскільки вона безпосередньо належала до його минулого буття, до самототожності його історії, до його протікаючого життя... Тому у Гомера ми знаходимо стереотипний вислів "klerea ktereizein" (запалювати погребальне вогнище), що з тим самим успіхом означає "ховати майно померлого". Мертві, позбавлені свого майна, викликали жах. Вони не могли по-справжньому померти доти, доки їх часточка залишається при житті, і неспокійно блукали навколо, турбуючи живих, поки ті нарешті не відпускали їх у підземний світ з усім їхнім майном, тобто з усім їх минулим буттям"11.

Очевидно, що стійкість цих уявлень могла б стати серйозною небезпекою бідному матеріальними ресурсами суспільству, особливо у міру відокремлення особистості та зростання особистого майна порівняно з родовим. М. Вебер зазначав, що "з різноманітних видів магічної практики, пов'язаної з похованням, найбільш значні наслідки мало уявлення, що все особисте майно померлого повинне бути поховане з ним. Поступово це уявлення змінювалося вимогою не торкатися, принаймні деякий час після смерті людини, її майна, а іноді вимогою за можливістю скоротити користування і своїм добробутом, щоб не збуджувати заздрощів померлого"12. Подальше переміщення спілкування з померлим у безтілесний світ духів дало змогу перейти до символів, які заміняли речі. Наприклад, "стародавні паперові гроші слугували засобом платежу не для живих, а для мертвих"13.

Сутність власності виявляє тільки одну свою сторону, якщо обмежувати суб'єкт-об'єктне відношення, яке виникає в результаті емансипації людини з архаїчної спільноти, лише завданнями і функціями матеріального виробництва. На цій основі закономірно може виникати тільки трудове обгрунтування власності. Таку позицію займав Дж. Локк, котрий мав найбільший вплив на економічну й правову свідомість Нового часу. Він виходив із того, що людина - "господар, володар своєї власної особистості, її діяльності та її праці", і саме тому "праця спочатку дає право на власність, праця спочатку стала джерелом права власності"14. Право власності, на його думку, полягало в тому, що вироблене цією особистістю спиралося на постулат римського права: "Плоди, які приносить річ, належать власнику речі". В подальшому цей принцип був розгорнутий у цілу низку положень, на яких будувалося громадянське суспільство.

Однак це правило виникло без будь-якого зв'язку з працею, поряд з іншим слугувало також і обгрунтуванням присвоєння результатів праці не тільки підвладних осіб, а і їх нащадків. Насправді праця найменшою мірою вимагала опори на власність. С. Булгаков саркастично визначив теорію "права на продукт праці" у пізнішому варіанті засудження додаткової вартості як "претензії власників, пригноблених у здійсненні своєї власності". Він засуджує також усю політичну економію з її "економічною людиною", яка втілює "безмежний егоїзм, гедонізм і сенсуалізм", як розвиток гуманізму з його антихристиянським культом "природної людини", звільненої від "пут ідеалу"15. Однак виправдання власності гуманістами епохи Відродження (наприклад, Н. Макіавеллі та Еразмом Ротптердамським) здійснювалося в рамках християнської доктрини і мало характер "судження фактичного, але не принципового" (С. Булгаков). Зрештою, не можна не помітити такого незаперечного факту, як тісний зв'язок бідності з соціальним злом. У цьому контексті багатство не стільки виправдовується, скільки допускається, причому обов'язково з обтяженнями: "Багаті, які володіють земними благами понад необхідне,... повинні розглядати надлишки благ не як свою власність, а як майно, котре належить бідним і перебуває в їх "управлінні", і не більше того... Бог вибрав їх своїми управляючими"16. Тим самим християнський гуманізм намагався примирити економічну реальність, яка все більше віддалялася від соціального раю, з потребами людини. Уже в давнину, таким чином, прагнення до накопичення речей не мало як єдину ціль збільшення виробничих можливостей особи (часто така ціль була чи не останньою). Багатство у такому випадку "не належало до числа необхідних речей" (Антісфен).

Власність - це також спосіб і форма опредметнення особистості, хоч і не єдина. Людина здобуває правове визнання не тільки як працівнику а і як суб'єкт ідеальних відношень і носій ідеальних якостей, не лише творчих, а й інших соціально зумовлених властивостей. Наприклад, престижу, релігійно чи по іншому мотивованої філантропії, гонору тощо, які також "мають потребу в речовій субстанції (матеріально опредметнені) (Я. Скловський).

Власність, виступаючи частиною особи, "немислимої без неї" (Арістотель), звичайно, набуває і властивостей людини. В цьому плані не викликає заперечення твердження, що "власність за природою своєю є началом духовним, а не матеріальним"17. Поняття власності "саме по собі більше належить до сфери права, моральності й психології, ніж до сфери відносин господарських. Невід'ємна основа власності, як справедливо визначають всі серйозні філософи нових часів, полягає в самій сутності людської особистості"18, - зазначав В. Соловйов.

Важко, якщо не неможливо, знайти розумну межу нашим бажанням власності. Дійсно: достаток тієї чи іншої людини в цьому відношенні залежить не від абсолютної, а від деякої суто відносної величини, саме від відношення між її вимогами та її майном. Тому майно само по собі так само мало означає, як чисельник без знаменника. Людина може бути цілком за­доволена, не маючи тих речей, яких їй і в голову не приходило вимагати і які для неї зайві; між тим інша людина, котра має в сто разів більше; почувається нещасною, тому що у неї немає того, що їй було потрібно.

А. Шопенгауер

Подібна позиція стосовно пояснення сутності власності випливає з освоєння зовнішнього світу, що приводило до реалізації людини (якщо згадати, що корінь res (річ) утворює слово "реалізація") і надавало їй значення досягнення чогось ідеального у речовій формі. Ця, на перший погляд зовнішня, поверхова експансія - необхідний етап формування рефлексії. Адже неможливо навчитися дивитися на себе, якщо немає можливості побачити себе в навколишніх предметах. А рефлексія, як відомо, є першою умовою свідомості людиною самої себе, самосвідомості. Залежність людини від своїх речей залишається з нею назавжди, визначаючи можливість (або неможливість) її постійної самоідентифікації, знаходження себе у світі.

Прагнення людини побачити себе (для середньовічної людини це означало побачити в собі Богоподібність) у речовинному (матеріальному) світі обов'язково приводить до перетворення цього світу, зміни його за своїм образом і подобою, що і є головною основою його привласнення. Реалізація себе в речовинному (матеріальному) світі - не тільки право людини, але право і самого матеріального світу, спосіб залучення людини до світового порядку. "Матерія має право на своє одухотворення" (В. Соловйов). У чому ж смисл цих слів?

Архаїчна свідомість була повністю підкорена тій ідеї, яка пронизувала все буття, що Бог або боги мають ті ж потреби, що й люди ("людині потрібно те саме, що потрібно і богу"). Ця ідея наглядно проявлена у звичаї жертвоприношення - найбільш універсальному і владному звичаї, відомому людству, згідно з яким боги і люди сидять разом, за одним столом, і ділять здобич на всіх. Відповідно всі речі, весь матеріальний світ належать богам. Тут боги ще мисляться як такі, що мають потребу в речах.

Але в християнській релігії Бог уже мислиться нематеріально. Бог, який у кінцевому підсумку постав в одній з іпостасей як Дух, звичайно, в речах вже не мав потреби. Цей Бог залишив матеріальний світ. У залишеному Богом світі речі залишилися без Його духовного впливу, смислу, душі. Постала епоха панування матеріалізму, а точніше економізму. Тепер тільки людина може одухотворити творіння, привласнивши речі. Тут і міститься вища санкція власності. Тут не існує й джерела соціальної обтяженості власністю, протистояння її вульгарній матеріальності. Мабуть, не випадково загострення всієї проблематики, пов'язаної з власністю, йде від епохи, коли боги залишили матеріальний світ. З тієї ж причини, скоріш за все, власність постійно супроводжується екзистенціальною напружністю, можливістю кровопролиття, котре найбільш безпосередньо доводить тотожність людини та її власності.

Для самореалізації людина має потребу в певному матеріальному просторі. Але головне полягає в тому, щоб ця речовинна (матеріальна) сфера була цілком вільна, своя. Адже стати собою можна тільки у своєму: для дійсності й повноти буття замало "себе", а необхідно мати "своє"19. Саме тому все відношення набуває юридичного змісту, що приводить до встановлення власності, котра визначає як свої ті речі, стосовно яких особистість може вільно реалізуватися. Орендована річ може бути предметом докладення праці і, таким чином, засобом доходу, але вона не своя, а чужа, вона пригнічує і забирає душу. Той, хто позбавлений власності, позбавлений самого себе.

Позбавлена в основі первісних правових уявлень тотожність речі й особистості, здійснивши вплив на становлення фундаментальних правових понять, з розвитком цивілізації й ускладненням самої особистості почала змінюватися. Очевидно, що в міру того, як ідея анімізму розвинулась до можливості абстракції особи як основного суб'єкта міжособистісних, у тому числі насамперед релігійних, відносин, виникла й ідея протиставлення речовому оточенню власне людини. Уявлення про могутність людини оформлюється у вигляді речовинного (матеріального) багатства.

Можливо, якщо бачити джерела власності в насильницькому захопленні, то есхатологічне засудження її виправдане. Але у свідомості найбільш архаїчного власника навряд чи ми знайдемо почуття вини або гріха, яке дає грунт для таких переживань. Відомо, що для стародавньої людини весь навколишній світ був сповнений небезпеки та ворожості. Для людини, яка живе в такому світі, захоплення і присвоєння речей із ворожого зовнішнього оточення, перенесення їх на цю сторону - добра справа, впорядкування світу, зменшення в ньому сил хаосу.

Одержана таким чином власність - не тільки безперечна й абсолютна, а й богоугодна, благословенна. Адже захоплення речей зі світу чужих богів і засвоєння їх, підкорення своєму богу не тільки містить у собі свою санкцію і створює найбільш міцний грунт для права, з яким не може зрівнятися ні праця, ні обмін. Разом із тим готує перехід уже в умовах іншої парадигми - коли Бог залишив матеріальний світ - до приватного присвоєння, тобто привласнення речей за їхнім правом бути одухотвореними. Відштовхування від власності в цей час позбавлене основ. І справді, ніде немає такого жадібного прагнення до речей, до власності, як у народів, які розділяють світ на своїх і чужих. Подальше становлення власності перебуває під постійною підозрою в роз'єднанні світу, а разом із ним і світу людей. Визнання недосконалості світу означає примирення з його матеріальністю, що також означає визнання власності на речі як єдиної і головної умови існування людини в цьому світі.



Схожі статті




Інтелектуальна власність - Базилевич В. Д. - 4.2. Поняття власності у процесі самореалізації людини

Предыдущая | Следующая