Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - Розділ 15 ДЕРЖАВА ЯК ЕКОНОМІЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ

15.1. Позитивні теорії держави

Одна з важливих складових сучасного інституціоналізму, насамперед неоінституціональної економічної теорії, - позитивна теорія держави. Інституціоналісти зважають на те, що саме держава встановлює фундаментальні правила, що керують обміном, і є гарантом їх дотримання. Форми влади вважаються визначальним чинником у забезпеченні прав власності, а стосовно економії від масштабу під час застосування примусу монополія узаконеного його використання часто надається єдиній інституції - державі. Проте відносини між правами власності та політичними структурами мають складний характер, тому виняткові права власності поєднуються з сукупністю альтернативних схем влади.

Розглянемо найпоширеніші види суспільного устрою.

1. Суспільство, в якому немає законодавчих, судових і правоохоронних органів і загальних правил. По суті, це первіснообщинне суспільство, де відсутній приватний примус до додержання приватних правил, оскільки для нього не властивий дефіцит виробничих активів (земля, праця тощо). За таких умов з метою захисту приватної власності кожне домогосподарство мало б виділяти значну частку своїх ресурсів, щоб забезпечити приватним чином захист життя і майна, а також на зусилля з формування коаліції з іншими індивідами. Цей структурний суспільний устрій, можливо, зумовить тенденцію або хаосу і розпаду, або концентрації влади й утворення держави.

Досліджуючи систему прав власності у первісному суспільстві, Р. Познер характеризує низку його інститутів. На думку вченого, в цьому суспільстві форма, якої набувають інститути, та загальні їх характеристики зумовлені високими інформаційними витратами. Примітивна техніка вимірів (наприклад, ваги товарів) і комунікацій, брак системи письма і письмових записів, обмежені знання законів природи - все це звужує коло діючих інститутів. Не зважаючи на причини та наслідки, слід зазначити, що примітивна технологія виробництва, характерна для первісного суспільства, разом із домашнім характером виробництва і відсутністю суспільної спеціалізації призводять до того, що попит на вимірювання та примус до дотримання контрактів стає надто низьким. Р. Познер вважає, що потенціальна сфера контрактного права у первісному суспільстві зводиться переважно до "організації шлюбів, обміну всередині домашнього господарства або групи, пов'язаної родинними зв'язками, і пожертвування дарів... як найважливіших форм обміну".

Разом з тим розрізняють і форми складних трансакцій, на які первісне домогосподарство має сильний попит. Наприклад, полювання на великих звірів в умовах примітивних знарядь і особливо страхування від голоду. Останнє в автаркічному суспільстві набуває значного попиту внаслідок специфічних обставин виживання - річний обсяг виробництва їжі наближається до фізіологічного мінімуму, примхи природи спричинюють значні коливання у виробництві їжі в усіх домогосподарствах, а примітивна технологія не дає змоги зберігати надлишки врожаю довше, ніж протягом одного виробничого періоду. Таке суспільство ще не має інститутів, які б забезпечили перерозподіл їжі між домогосподарствами за допомогою постійних податків і субсидій, або шляхом створення організованих страхових ринків.

Проте первісне суспільство, на думку Р. Познера, має спектр соціальних інститутів, що сприяють забезпеченню такої важливої послуги, як страхування. Розподіл надлишків урожаю, принесення дарів, взаємний обмін, безвідсоткові позики, шлюбні правила та родинні обов'язки, норми, за якими встановлюють величину групи, об'єднаної родинними зв'язками, надання статусу респектабельності та престижності щедрості, а не нагромадженню, та інші інститути первісного суспільства можна аналізувати у зв'язку зі страхуванням.

Страхування від голоду є, очевидно, основною економічною мотивацією обміну в первісному суспільстві. Домогосподарство в ньому надто невелике, щоб ризик неврожаю або квоти тварин розподіляти між його членами. Тому первинним страховим об'єднанням стає більша група осіб, пов'язаних родинністю. Соціальні норми ускладнюють вихід із неї. Така група одночасно є і страховиком, і платником. Це зводить до мінімуму пов'язану зі страхуванням класичну проблему несприятливого відбору. Первісне суспільство могло виділяти відносно значний обсяг своїх загалом незначних ресурсів на визначення груп, пов'язаних родинністю. Наявність великої групи зменшує коваріацію обсягу продукції домогосподарств і забезпечує велику за-страхованість, але в міру зростання чисельності групи загострюються проблеми стимулювання та суб'єктивного ризику. Р. Познер зазначає, що у зв'язку з неможливістю тривалий час зберігати надлишки вузького асортименту продуктів і обмежених можливостей інвестування альтернативні витрати щедрості у первісному суспільстві відносно невеликі.

Звичай взаємного пожертвування дарів і наявність різноманітних правил розподілу надлишків, громадянське засудження нагромадження і престижність щедрості - ці та інші інститути й цінності, пов'язані з принципом страхування, сприяють зрівнянню багатства. У деяких первісних суспільствах були розвинуті інститути безпосереднього розтрачання багатства, наприклад, транжирні свята або звичаї знищувати частину багатства людини після її смерті, або класти разом із померлим у труну його багатство. На думку Р. Познера, у бездержавному суспільстві норми успадкування, що грунтуються на звичаї, як правило, з часом обмежують нагромадження багатства, а діяльність інститутів полігамії у довгочасовій перспективі призводить до зрівняння багатства. Часто сутність права власності на землю в первісному суспільстві полягає у правах користування: домашні господарства володіють винятковими правами користуватися певною ділянкою сільськогосподарських угідь - її можна передавати у спадщину, але цю власність забороняється продавати. За таких умов індивід не може використовувати надлишки врожаю для купівлі землі сусіда, і таким чином, поставити його у залежне становище. У більшості первісних суспільств на великі виробничі одиниці немає попиту внаслідок високих трансакційних витрат. Проведемо аналогію з сучасністю: такі самі великі трансакційні витрати "з'їдають" прибутки від торгівлі на ціноутворювальних ринках.

Проте в більшості випадків з часом інституціональна рівновага в бездержавному суспільстві порушується і виникає держава у всій різноманітності її форм.

Держава - організація економічної, політичної, правової та ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється виконання загальнолюдських функцій та гарантується незалежність і свобода індивідів.

2. Суспільство, де сформовані загальні правила, які специфікують виняткові права, законодавчий орган, суди, але немає поліції чи армії, отже, примус до дотримання закону має приватний характер.

Такий порядок в історії розвитку суспільства відомий, наприклад, в Ісландії в період народовладдя (930-1262 рр.). Відмінності режиму народовладдя від первісного суспільства полягали в тому, що в країні вже була писемність (в тому числі писемне право), законодавчі та судові органи, добровільні політичні асоціації. Це був крок до держави, проте в суспільстві не існувало виконавчої гілки влади. Селянські асоціації, що утворювалися за територіальною ознакою (хреппи), частково розв'язували проблему страхування (нині її сформулював Р. Познер). Членство у місцевому хреппі посилило примусовий характер страхування, за допомогою нього вирішувалося питання несприятливого відбору. Від селян вимагали, щоб вони допомагали один одному у разі завдання шкоди будинкам або худобі. Вони були зобов'язані також турбуватися про постраждалих у своїй окрузі.

Забезпечення виняткових прав і правопорядку вважалося функцією політичної системи, до якої належала система місцевих, регіональних і загальнонаціональних судів та законодавчі збори. Функцію контролю покладали на 36 (потім 39) старійшин округів (годи), одному з яких зобов'язаний був стати васалом кожен вільний селянин. Перехід від одного до іншого старійшини здійснювався вільно. Округи були виключною частиною власності: їх дозволяли передавати у спадщину, продавати і купувати. Індивід мав право власності на декілька округів і міг призначати у них старійшинами своїх агентів, але сам він міг виконувати функції старійшини тільки в одному окрузі.

Визнання прав і обов'язків, особливо під час вирішення суперечок, вважалося основою відносин між васалами та старійшинами округів. За такої системи індивіди, права яких порушувалися, могли добиватися сатисфакції (задоволення) за допомогою трьох способів: 1) помститися кривднику шляхом без судової розправи; 2) передати справу на вирішення третейського суду; 3) порушити позов.

У період народовладдя стародавні ісландці не тільки встановлювали виняткові права на економічні ресурси та товари і здійснювали обмін цими правами в національному і міжнародному масштабах (наприклад, експорт шерстяних виробів та імпорт зерна), але й на політичній арені винайшли незвичні права. їх незвичність полягала у можливості передачі прав. Зокрема, право контролю над законодавчим органом і судами було приватною власністю з правом передачі. Проте дозволяли торгувати разом із правом порушувати позов. Навіть вердикт суду вважали ліквідною приватною власністю: позивач міг передати третій стороні право приводити до виконання рішення суду, винесене на його (позивача) користь (наприклад, право конфіскувати майно або вбити відповідача).

Цю модель розвитку суспільства розглядають також як ринок 39 фірм, що конкурують, вони майже однакового розміру і з однаковим напрямом організації виробництва. Кожна з них - сукупність контрактів на спільне виробництво і захист прав власності, укладених між старійшиною округу і його васалами. На відміну від феодальної залежності, влада старійшини обмежувалася: він не міг оподатковувати підлеглих; селянин мав право вільно переходити від одного старійшини до іншого, анулювавши свій попередній контракт.

У період розвитку Ісландії без державних інститутів діяли ті самі різноманітні сили, за допомогою яких вирішувалася "дилема ув'язненого" і встановлювався порядок у нуерів та інших африканських архаїчних суспільствах: повторна гра, третейський суд, залякування, міжгрупові зв'язки й ідеологія. Проблему страхування розв'язували у значній мірі безпосередньо, землю можна було продавати і купувати, не було важливих інститутів розпорошування (сплати податків, мита та ін.) багатства. Не заборонялося зберігати продовольство і витрачати надлишки на придбання товарів-предметів міжнародної торгівлі. Перші покоління поселенців мали широкі інвестиційні можливості.

Протягом понад 200 років періоду народовладдя в Ісландії зберігався відносний рівень стабільності. Проте зі збільшенням чисельності населення, що спричинило "земельний голод" і зростання ціни землі стосовно ціни праці, посилилися соціальні розшарування, з'явилися нові прошарки (орендатори та паупери). Крім того, введення церковної десятини у 1097 р. і початок великомасштабного оподаткування в Ісландії трансформували структуру влади в країні. Внаслідок таких змін відбулося посилення позицій старійшини округів (округи не оподатковувалися, оскільки вони були "не майном, а сферами влади") стосовно їх васалів. Після виокремлення двох єпископальних центрів (четвертину десятини отримували два єпископи країни, котрі стали багатшими, ніж будь-який старійшина округу) почалося об'єднання 39 конкурентних "фірм" (округів) у невелику кількість олігархічних об'єднань. У 1220 р. усіма округами Ісландії володіло шість сімей, які змагалися між собою за розширення влади. Тільки у 1262 р. після підписання договору ("Старий пакт") між ісландцями та королем Норвегії Хаконом Старим порядок у країні відновився. Ісландці майже на 700 років стали васалами короля й обіцяли щороку сплачувати йому данину фіксованого обсягу. Але їх могли звільнити від обов'язків якщо, на думку "кращих людей", суверен порушить дані обіцянки і не дотримуватиметься своєї частини договору - збереження миру і власних законів країни.

Отже, Ісландія отримала главу держави шляхом контрактних угод. Проте для інституціональної теорії цей приклад є важливим ще й з погляду виходу на сучасність; він відображає, наскільки відрізняється у різні часи поведінка, зумовлена одними й тими самими конституцією та законами. У ранній період народовладдя закон досить добре функціонував, але потім старійшини округів або ігнорували закон, або маніпулювали ним в особистих цілях. Дослідники звертають увагу на дві причини такого явища: 1) зміна відносних цін, що спричинила зміну платіжної матриці та сприяла зникненню можливості вирішення типу співробітництва в політичній грі; 2) зміна у схильності до законослухняної поведінки, що стала ключовою, каузальною за цих інституціональних змінних. Такі приклади можна спостерігати і нині, коли подібні формальні правила можуть призводити до різних типів поведінки і наслідків. Наприклад, значна частина країв так званого третього світу досить детально скопіювала конституції США або Великої Британії, проте результати їх втілення абсолютно різні.

3. Суспільство, в якому держава встановлює правила, виконує функції третейського суду в разі виникнення конфлікту і забезпечує виняткове право.

В умовах розвитку такого суспільства держава визначає базисну схему прав власності, відіграє роль третейського суду під час конфліктів і забезпечує дотримання правил на всіх його (суспільства) рівнях. Процес встановлення і забезпечення відповідного порядку державою за низьких витрат розширює межі виробничих можливостей суспільства. Забезпечувати суспільний порядок, оборону та різні види соціально-культурних послуг в обмін на право стягнення податків на початку виникнення державності мали індивіди (князі, царі, фараони та ін.). Відносини між ними і підданими (васалами) визначали в термінах контракту. З позиції неоінституціональної теорії для аналізу структури цього договору можна використовувати концепції трансакційних витрат і агентських відносин.

В умовах такої угоди витрати агентських відносин обмежуються, а конкуренція стримує владу суверена. Надання сувереном суспільного порядку та інших послуг за високими цінами зумовить виникнення пропозиції сприятливіших умов оподаткування з боку "торговців владою" всередині держави або за її межами. Але це призведе до зменшення доходів держави. Можливості оподаткування обмежуються також витратами агентських відносин і вимірів (хто скільки має сплачувати податків). Отримання доходу в казну пов'язане з визначенням бази оподаткування та обсягом збору податків. У процесі здійснення такого завдання суверен має спиратися на більшу кількість агентів. Тому раціональний правитель намагатиметься організувати справу так, щоб мінімізувати витрати агентських відносин.

Наявність під час вилучення податків позитивних (додатних) трансакційних витрат перешкоджає правителям вдатися до такої схеми власності, за якої база оподаткування досягла б максимуму. За високих трансакційних витрат, на думку Д. Норта, правителі зацікавлені в тому, щоб розробляти схеми прав власності, які несумісні з швидким економічним зростанням. Високі трансакційні витрати на політичних та економічних ринках - це плата за неефективність прав власності, але недосконалі суб'єктивні моделі гравців під час їхніх спроб зрозуміти складнощі проблем, які їм трапляються, можуть призвести до закріплення саме таких прав.

Як приклад неефективного вирішення питання агентських відносин розглянемо діяльність колишнього радянського уряду. Зарубіжні експерти та, власне, й окремі радянські економісти наголошують на потребі вдосконалення схеми прав власності в країні, яка могла б дати суттєвий виграш в обсязі чистого випуску радянської економіки. Це визнавали й окремі лідери КПРС, проте жодних суттєвих змін у схемі прав власності в СРСР так і не відбулося. Одним із пояснень цього парадоксу може бути з'ясування проблеми значущості агентських відносин радянськими урядовцями. Більшість пропонованих змін у правах власності передбачали децентралізацію економічної влади, тобто надання більшої влади агентам держави. Урядовці боялися, що це зумовить зростання витрат агентських відносин і, головне, призведе до втрати контролю. Взагалі зміни у панівних відносинах власності на засоби виробництва вважалися табу в теорії та практиці радянського господарювання. їх неправомірно пов'язували із руйнацією соціалістичного устрою.

Отже, держава - особлива форма організації суспільства, його внутрішня організація, структура соціальних відносин, засіб їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування. Будучи специфічною формою організації суспільства, вона:

- відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси та потреби і на цій основі об'єднує всіх членів суспільства;

- визначає межі своєї матеріальної бази (території) і таким чином об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом;

- об'єднує все суспільство як ціле, на відміну від інших інститутів (політичних партій, професійних та молодіжних спілок, асоціацій підприємців тощо), що охоплюють лише окремі верстви населення;

- виступає принципалом від імені суспільства у відносинах з іншими державами та різними міжнародними організаціями;

- об'єднує членів суспільства з метою реалізації загальносуспільних програм, спрямованих на поліпшення добробуту їх життя;

- є верховною організацією, на відміну від інших загальносуспільних інститутів, підпорядкованих їй;

- характеризується ієрархічною централізованою внутрішньою структурою, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і загальносуспільним (парламенту, президентові, уряду, міністерствам).

Проте держава як організація відображення та забезпечення інтересів усіх членів суспільства не об'єднує їх абсолютно в усіх аспектах індивідуальних інтересів, адже вони відображаються, забезпечуються й охороняються ще й відповідними соціальними об'єднаннями чи особисто індивідом. Обов'язком держави є не втручання, а забезпечення їх незалежності, гарантії й охорона від вторгнення з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх "самостійного" життя - важливі ознаки цивілізованості держави і громадянського суспільства.

Забезпечення державою нормальних умов існування та розвитку її громадян відбувається за допомогою органів влади й управління. Це механізми держави, що концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Розрізняють такі форми державної діяльності, як управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. Проте правотворча діяльність - встановлення загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів - є беззаперечним пріоритетом держави.



Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - Розділ 15 ДЕРЖАВА ЯК ЕКОНОМІЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Предыдущая | Следующая