Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 5.4. Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль в суспільно-економічному розвитку

Одним із ключових понять, що виражає сутнісні процеси у техніко-еко-номічному розвитку, є технологічний спосіб виробництва. Це техніко-технологічний комплекс, який становить основу економічного розвитку протягом певного і довготривалого історичного періоду суспільно-економічного прогресу. Формування поняття відбувалося упродовж тривалого часу. Особливо цьому сприяло утвердження цивілізаційного підходу, який грунтується на провідній ролі продуктивних сил у розвитку суспільства, технологічній організації виробництва і суспільства в цілому.

Водночас немає потреби відкидати значення формаційного підходу до аналізу суспільно-економічного розвитку. Досвід свідчить, що застосування категорії "суспільний спосіб виробництва" дало змогу досягти значного прогресу в процесі пізнання розвитку суспільства. Виробничі відносини як форму розвитку продуктивних сил вважали тією принципово важливою ознакою, що надала можливість охарактеризувати і класифікувати систему способів виробництва, які змінювали один одного протягом історії людства. Це первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і капіталістичний способи виробництва. Вони в свою чергу визначили відповідні суспільно-економічні формації. За допомогою формаційного підходу з'ясували сутність суспільних способів виробництва, суспільних формацій, встановили закономірні ступені у розвитку людської історії. Варто зазначити, що вчення про суспільні способи виробництва і нині залишається важливою методологічною основою суспільствознавства. Водночас досвід сучасного соціально-економічного розвитку свідчить, що виробничі відносини як системоутворювальна складова, яка визначає спосіб виробництва і суспільну формацію, не завжди відіграють ту роль, що їм надається.

Утвердження цивілізаційного підходу остаточно подолало роз'єднання техніко-технологічних та економічних процесів, сприяло розгляду технологічного способу як визначального чинника суспільно-економічного прогресу в поєднанні з інституціональним середовищем.

Узагальнення світового досвіду сприяло утворенню низки понять, які ідентифікують науково-технічний прогрес як базовий елемент суспільно-економічного прогресу. Доведено, що техніка є небагатоманітною і швидкоплинною, а технологія - усталенішою, охоплює не поодинокі явища, а певну техніку. У межах однієї технології може бути не лише різна техніка, але й техніка різних поколінь. Тому саме технологію вважають вихідною для визначення ще загальнішого й усталенішого поняття, яким є технологічний спосіб виробництва. Кожна технологія як певна послідовність виробничих операцій спрямована на досягнення технологічно значущого результату, тобто продукту праці, котрий має бути вироблений і виробляється за допомогою цієї технології. За наявної відмінності виробничих технологій виокремлюється найпоширеніша, що є базовою, адже відповідає суспільно прийнятим умовам і, як правило, визначає технологічну сутність усього виробництва, тобто його технологічний спосіб, що переважає. Технологія, технологічні процеси тісно пов'язані з соціально-економічними й інституціональними, взаємодіють між собою, що конкретизує поняття суспільно необхідних умов виробництва як основи утворення суспільного способу виробництва.

Суспільно прийнятні умови виробництва - умови, в яких певна переважаюча технологія забезпечує середні витрати виробництва у процесі виготовлення певного продукту більшості виробників.

Запровадження нової технології за всіх інших рівних умов забезпечує її господарю вищу ефективність, тобто ефективність, котра перевищує суспільно прийнятну віддачу в межах національного господарства згідно з трудовою теорією вартості. У таких галузях, які займають певні позиції на світовому ринку, формування суспільно необхідних витрат, тобто вартості товару, має інтернаціональний характер. За цих умов нова техніка має забезпечити нижчі витрати виробництва порівняно із суспільно прийнятними на світовому ринку. Адже у такому разі утворення вартості визначається не галузевими чи національними умовами виробництва, а інтернаціональними, тобто суспільно прийнятними, хоча вже не всередині країни, а у світовому співтоваристві, тобто на світовому ринку.

Отже, умовою успішного господарювання і на національному, і на інтернаціональному рівнях є впровадження нової техніки і технології, інституціональне забезпечення ефективного їх використання, що допомагає зменшити індивідуальні, виробничі та трансакційні витрати нижче рівня суспільно необхідних і отримати більший прибуток.

Технологічний спосіб виробництва - спосіб виробництва, що грунтується на техніко-економічному поєднанні речових і особистісних факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими складовими продуктивних сил і системі техніко-економічних відносин.

Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого, вищого, здійснюється шляхом революційних змін у техніці та технології. В історії людської цивілізації відомо три принципово різні технологічні способи виробництва: аграрний, індустріальний та інформаційний (постіндустріальний), оскільки їх підгрунтям є ці три типи технологій. На відміну від формаційного підходу, що спирається на виробничі відносини і дає змогу маніпулювати у визначенні конкретно-історичної сутності суспільства, цивілізаційний спосіб базується на технології та технологічних способах виробництва. Переважно аграрну економіку країни не можна вважати індустріальною; а переважно індустріальну економіку неможливо визначати як інформаційну (постіндустріальну).

Надійність цього підходу полягає і в тому, що принципи технологічної організації суспільного виробництва застосовують не лише до історичної періодизації розвитку суспільства, а й до становлення конкретного рівня розвитку країни шляхом структуризації суспільного виробництва. Методологічною основою цього є секторний підхід, який конкретизує поняття технологічного способу виробництва.

Розроблений західними вченими, такий принцип класифікації економіки забезпечує встановлення структури економіки кожної країни і співвідношення між ними. Англійський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурастьє виокремили такі підрозділи (сектори) суспільного виробництва: первинний - сільське господарство, вторинний

- промисловість, третинний - сфера послуг. Цей принцип розкриває не лише структурну організацію економіки країни, але й стадію цивілізаційного прогресу, на якій вона перебуває. Якщо головним є первинний сектор, то це означає, що країна перебуває на аграрному, тобто доіндустріальному етапі. Переважання промисловості відповідає індустріальній, а сфери послуг - постіндустріальній стадіям цивілізаційного прогресу.

Доіндустріальне суспільство, яке іноді називають аграрним, характеризується тим, що основною формою життєдіяльності є взаємодія людини і природи. Робоча сила зосереджувалася у сільському господарстві та гірничій справі; виробництво базувалося на силі мускулів. І на людину, і на виробництво впливали сезонність, природні умови життя і праці (наявність води, родючість землі, умови видобутку корисних копалин), а також стихійні лиха (буревії, засухи, повені тощо). Природні явища - сонце, вітер, воду

- використовували як джерела енергії. Залежність людини від сил природи визначала й ту обставину, що майже вся робоча сила займалася виробництвом предметів споживання, насамперед продовольства. Людина, по суті, застосовувала сили з метою задоволення власних потреб. Водночас у цей період, із настанням залізного віку, створюються, хоч і примітивні, але такі засоби праці, котрі значно розвивають її продуктивність, що забезпечує створення надлишку продуктів особистого споживання, тобто додаткового продукту. На цій основі розвиваються суспільства, сформовані на особистій залежності й експлуатації.

Індустріальний етап суспільно-економічного розвитку виникає внаслідок промислової революції кінця XVIII - початку XIX ст., що зумовлює створення великого машинного виробництва, виробництва машин самими машинами. Новий технологічний спосіб виробництва поглиблює поділ праці, перетворює робітника на часткову робочу силу, яка обслуговує машину, виконуючи лише окремі операції з виготовлення продукту.

Спеціалізація і кооперація виробництва сприяють прискоренню науково-технічного прогресу, збільшенню масштабів виробництва. Це забезпечує зростання продуктивності праці, прискорення розвитку продуктивних сил. Вихід машинного виробництва за національні межі зумовлює інтернаціоналізацію господарського життя, формування і розвиток світового ринку. Разом із вивезенням товарів швидко збільшується експорт капіталу. Особиста залежність, властива для доіндустріальної стадії, рабовласницького та феодального устроїв, змінюється юридичною свободою людини капіталістичного суспільства. Але суспільний поділ праці, приватна власність визначають, що ця свобода формальна, оскільки робітнику, позбавленого засобів виробництва, потрібно найматися на роботу до капіталіста, у власності якого зосереджені засоби виробництва. І працівник, і підприємець залежать від ринку, реалізації виробленої продукції. Це призводить до того, що відносини між людьми уречевлюються, тобто набувають форми відносин між речами, а оскільки життя населення залежить не лише від виробництва, але й від реалізації товарів, то виникає ситуація, коли речі переважають над людьми. Отже, для індустріального етапу характерне панівне становище промисловості, причому обробної, тобто вторинного сектора економіки.

Постіндустріальне суспільство виникає на основі науково-технічної революції, що забезпечує прискорений розвиток третинної сфери - сфери послуг, тобто науки, інформації, освіти, культури тощо, яка стає визначальною сферою економіки. Інформацію, науку, знання вважають головними джерелами зростання економіки та її ефективності. Новий технологічний спосіб виробництва зумовлює і нову людину як вільну індивідуальність. Праця за потреби все більше перетворюється на творчість, творчу діяльність. Відповідне інституціональне середовище забезпечує ефективне використання усіх факторів виробництва.

Дуже чітко, на нашу думку, трактує цей методологічний принцип відомий дослідник Т. Стоуньєр: "В аграрній економіці господарська діяльність пов'язана переважно з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а лімітуючим фактором була, звичайно, доступність плодючої землі. В індустріальній економіці господарську діяльність визначали як виробництво товарів, а лімітуючим фактором насамперед вважали капітал. В інформаційній економіці господарська діяльність - це здебільшого виробництво і застосування інформації з метою перетворення усіх інших форм виробництва на ефективніші та примноження матеріального багатства. Лімітуючий фактор - наявне знання".

Отже, секторний принцип конкретизує і збагачує цивілізаційний метод, робить його досить чітким і надійним. Але і тут виникають проблеми. Наприклад, перетворення інформації та знань на головний фактор виробництва спричинює певні невідповідності. Згідно з таким тлумаченням секторного принципу виникала ситуація, коли цей фактор виробництва як провідний і першорядний належав до третього сектора. Тому Д. Белл, один із основоположників теорії постіндустріального суспільства, розробив нову концепцію секторної теорії, виокремивши поряд із трьома секторами "четвертний" і "п'ятірний". Для цього він скоротив третій сектор, обмеживши його транспортними та комунальними послугами. Учений вважав, що торгівля, фінанси, страхування й операції з нерухомістю належать до "четвертного" сектора, а у "п'ятірний" додав охорону здоров'я, освіту, відпочинок та урядові установи. На нашу думку, спроба поділити третинний сектор на три сектори (третій, четвертий і п'ятий) не виправдана.

На практиці економічного розвитку доведено, що виокремлювати галузі, котрі виробляють інформацію та знання, до "четвертного" і "п'ятірного" секторів суперечить реальності, адже це галузі, які постачають економіці найважливіші ресурси виробництва. І замість наданням їм пріоритету вони, навпаки, поступаються місцем другорядним, хоча насправді відіграють провідну роль. Таке трактування секторного принципу не лише не поліпшує структуризацію економіки, але й певною мірою заплутує її. Ми вважаємо, головним має бути той факт, що інформація і знання - не лише якісно новий чинник виробництва, але й засіб удосконалення інших факторів виробництва на основі впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій. Тому, очевидно, зміна секторної структури інформаційного (постіндустріального) суспільства має полягати в тому, що до первинного сектора варто відносити сферу послуг, котра відображає першорядну роль науки, освіти, інформації, а складові матеріального виробництва - промисловість і сільське господарство мають належати до вторинного і третинного секторів. Така структура секторної моделі постіндустріальної економіки точніше відображає її сутність і закономірності розвитку.

Правильне розуміння і застосування секторного принципу дає змогу детальніше і чіткіше трактувати процеси переходу від одного етапу суспільного розвитку до іншого. Наприклад, перехід до постіндустріальної стадії пов'язаний зі значними змінами у структурі економіки. Це означає не лише переважне зростання сектора послуг, але й зміни у матеріальному виробництві на основі поширення і використання інформаційно-телекомунікаційних та енергозберігаючих технологій. Це дало підставу деяким авторам стверджувати про начебто "деіндустріалізацію", яка є загальною тенденцією, властивою усім країнам, що переходять на постіндустріальний рівень. Отже, замість прогресу суспільства має місце регрес, оскільки країни втрачають і те, що вони досягли на індустріальній стадії. Насправді, криза індустріальної технології, її нижча ефективність, шкідливий вплив на навколишнє середовище вимагають перебудови окремих виробництв, ширшого впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій і модернізації виробництва. Зрозуміло, що це рух уперед, прогрес у розвитку й удосконаленні виробництва.

Значення секторного підходу полягає і в тому, що він розкрив закономірності зміни співвідношення між секторами економіки у процесі переходу від аграрного до індустріального, від індустріального до постіндустріального етапів. Отже, зміна співвідношення між секторами не передбачає заміни одного іншим. Це зростання і піднесення науково-технологічного рівня усіх секторів. Характер переходу від індустріального до постіндустріального суспільства чітко сформулював один із основоположників теорії постіндустріалізму Д. Велл, який довів, що нове суспільство не замінює індустріальне чи навіть аграрне, воно дає новий аспект, у тому числі в галузі використання даних та інформації, що є необхідним компонентом суспільства, яке ускладнюється. Зрозуміло, суспільство нічого не втрачає, а збільшує виробничий потенціал, який переводить його на новий рівень розвитку. Така закономірність виявилася і в процесі становлення індустріальної стадії. Адже перехід до індустріального суспільства зовсім не означає, що заперечується існування сільського господарства і добувних галузей, що переважали в доіндустріальному суспільстві. Так само і перехід до постіндустріального етапу не заперечує функціонування промисловості й сільського господарства. Тому в індустріальну епоху поряд із розвинутою обробною промисловістю діє сільське господарство і добувні галузі, але змінюється їх сутність і місце у системі суспільного виробництва. Розвинена індустрія перетворює сільське господарство і добувні галузі на основі впровадження машинної техніки, комплексної механізації та автоматизації виробництва. Таким чином різко підвищується продуктивність праці і зменшується зайнятість у цій сфері, а вивільнену робочу силу переводять в обробну промисловість. Застосування поряд із технікою агроекономічної науки сприяє зростанню продуктивності праці, збільшенню обсягів виробництва і ліпшому задоволенню суспільних потреб. Але оскільки відбувається швидкий розвиток обробної промисловості, значно зростають обсяги виробництва та частка зайнятих, що неминуче навіть при збільшенні обсягів виробництва, частка сільського господарства і добувних галузей зменшується разом зі зменшенням частки зайнятих у цій сфері.

При переході до постіндустріального суспільства, де головною стає сфера послуг, зберігаються і промисловість, і сільське господарство. Але настільки збільшуються обсяги сфери послуг, що вона відіграє головну роль у зайнятості та виробництві ВВП. Частка промисловості та сільського господарства зменшується в чисельності зайнятих і у виробництві ВВП, хоча обсяги створення матеріальної продукції можуть зростати. Слід мати на увазі, що перехід на новий технологічний спосіб виробництва супроводжується значними структурними змінами у секторах виробництва. Що стосується індустріального суспільства, то його історія - це виникнення нових галузей промисловості та їх розвиток. Водночас сільське господарство не тільки перебудовується на основі машинного виробництва, але й посилюється суспільний поділ праці, виникає переробна (харчова) промисловість, розвивається велика інфраструктура, яка обслуговує сільське господарство, відбуваються інтенсивні процеси інтеграції, утворюється цілісний агропромисловий комплекс.

Перетворення індустріального суспільства на постіндустріальне згідно з секторним принципом означає зменшення частки матеріального виробництва (промисловості й сільського господарства) за абсолютного збільшення і перетворення сфери послуг на головний сектор економіки. Водночас, як зазначалося, удосконалюється матеріальне виробництво на основі інформаційно-телекомунікаційних технологій і разом з тим у сфері послуг особливо швидко розвиваються ті галузі, які визначають збільшення інформації та знань.

Секторний підхід збагатив теорію і методологію цивілізаційного прогресу, дав змогу встановити певні межі у процесі становлення, наприклад постіндустріального (інформаційного) суспільства. Середина 50-х років XX ст. - своєрідна межа, коли у сфері послуг США чисельність працівників перевищила кількість зайнятих у матеріальному виробництві. І лише наприкінці 70-х років сфера послуг почала переважати, спостерігалися такі явища, як радикальне прискорення НТП, швидка зміна структури зайнятості, форму вання нового менталітету в значної частини населення. Це дуже важливі етапи переходу до постіндустріального суспільства. Але, на нашу думку, ще важливішим є становлення нової технології та технологічного способу виробництва. У 1991 р. у США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій досягли 112 млрд дол. США, а витрати на придбання виробничих технологій і основних фондів становили 107 млрд дол. США. Тобто вперше інформаційно-телекомунікаційні технології за вартістю переважали традиційну й індустріальну технологію, що є дуже важливим під час формування нового суспільства. Але, очевидно, справа не в тому, скільки та якого устаткування придбано, головне - отриманий результат унаслідок застосування нового устаткування, техніки і технологій. Для цього варто визначити, яку роль вони відіграють у виробництві суспільного продукту. Процес зростання нової технології відбувався дуже швидко. На початок 1995 р. в економіці США за допомогою інформаційних технологій вироблялося майже 2/3 доданої вартості, створеної у промисловості.

Переваги нової технології полягають у тому, що вона докорінно змінює структуру виробництва, різко зменшуючи обсяги устаткування, товарно-матеріальних цінностей, сировини, залучаючи працівників вищої кваліфікації, забезпечуючи швидке зростання ефективності виробництва. Наприклад, дочірня фірма фінської електронної компанії Nokia із щорічним обсягом продажу товарів на суму 160 млн дол. США має штат із 5 осіб. Фірма Nike не виготовляє взуття: її продукція - це дослідження, розвиток виробництва, дизайн, маркетинг, збут, тобто надання послуг на основі знань. На кожного працівника Nike припадає 334 млн дол. США щорічного продажу. Тому галузі, де швидко поширюються інформаційно-телекомунікаційні технології, у розвитку випереджають інші галузі, отримуючи прибутки навіть у періоди кон'юнктурного застою.

Отже, вчення про технологічний спосіб виробництва не лише не суперечить теорії суспільного способу виробництва, не заперечує її, а навпаки, збагачує і конкретизує. Технологічний спосіб виробництва як одна із головних складових продуктивних сил доповнює вчення про суспільний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Думка про те, що знаряддя праці - найрухливіший, найреволюційніший елемент продуктивних сил, реалізується у вченні про технологічний спосіб виробництва як техніко-технологічний комплекс, що становить підгрунтя економічного розвитку протягом довготривалого історичного періоду. Значна внутрішня єдність і взаємодія соціально-економічних та технологічних процесів виявляються і в тому, що суспільно прийнятна технологія та інституціональне середовище є основою формування суспільно необхідних витрат виробництва, котрі визначають утворення вартості. До того ж, впровадження передової технології дає змогу зменшити індивідуальні затрати виробництва нижче рівня суспільно необхідних і досягти збільшення прибутків. Цей механізм виявляється як на внутрішньому ринку у процесі взаємодії індивідуальних затрат із національними, так і на світовому, де діє інтернаціональна вартість.

Секторний принцип має універсальний характер. Він випливає зі структури економіки країни як співвідношення між її секторами: сільським господарством, індустрією та сферою послуг, а переважання певних секторів економіки визначає послідовні технологічні способи виробництва: аграрний (доіндустріальний), індустріальний та інформаційний (постіндустріальний). При переході від технологічного способу виробництва до нового, вищого, усі сектори зберігаються, але місце і роль кожного з них істотно змінюється. Становлення індустріального технологічного способу виробництва сільського господарства не усуває, а навпаки, розвиває і вдосконалює його на основі машинної техніки та зростаючої агрокультури. Так само і формування інформаційного технологічного способу виробництва не усуває ні промисловості, ні сільського господарства, а створює всі умови для їх удосконалення та розвитку на основі нових інформаційно-телекомунікаційних технологій. Універсальність секторного методу полягає в тому, що соціально-економічний поділ світу доповнюється технологічним, причому технологічні відмінності навіть більші, ніж соціально-економічні, і формуються вони за регіонами. Отже, відкриваються можливості для цілеспрямованого впливу ООН і розвинених країн на поступальний рух шляхом подолання технологічного відставання (створення і поширення знань, спільні схеми забезпечення сучасними технологіями, впровадження інформаційних технологій та ін.).

Обгрунтування ролі і значення технології, створення вчення про технологічні способи виробництва мають як теоретичне значення, адже поглиблює і збагачує економічну теорію, так і практичне, оскільки є основою для здійснення науково-технологічної політики, спрямованої на розв'язання економічних і соціальних проблем як усередині країн, так і у світовому масштабі.




Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 5.4. Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль в суспільно-економічному розвитку

Предыдущая | Следующая