Диференціальна психологія - Палій А. А. - Зародження науки про індивідуальні відмінності

Психологія, як і решта наукових дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і гуманітарної парадигми. Донаукове знання Здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду; воно характеризується невисоким рівнем узагальнення. Природничо-наукове пізнання Зосереджене на встановленні й узагальненні причинно-наслідкових законо; мірностей і спирається на результати експерименту. Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним (грец. потов - закон). На генезис властивостей і закономірностей при цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих наукових "подій" розглядають як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити загальний принцип або закономірність. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання.

Гуманітарна парадигма, На противагу цьому, зосереджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають Ідіографічним (грец. idios - своєрідний і grapho - пишу). Психологічну систему або теорію, зорієнтовану на щось особливе, індивідуальне, називають ідіографічною.

Представником ідіографічного підходу вважають американського персонолога Гордона-Вілларда Олпорта (1897-1967). Він вважав, що психологія стане більш науковою (здатною робити прогнози про подальший розвиток особистості (дитини)), коли навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їхній складності. За Олпортом, необхідний глибокий і постійний інтерес до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого проміжку часу, тобто лонгітюдні дослідження.

Ідіографічний підхід зосереджений на вивченні універсальних феноменів, оскільки визнає кожну людину унікальною. Психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. Крім того, слід надати кожному випробовуваному можливість говорити його власною мовою, зберегти смисли, властиві конкретним людям, і зафіксувати смисли і суб'єктивні переживання за допомогою відносно неструктурованих, неформальних (open-ended), проективних та ін-терпретаційних методів. У поєднанні з іншими методами і підходами, зокрема непомітними і непрямими вимірюваннями особистості, використовують також особисті документи і біографії, що дає змогу провести своєрідну тріангуляцію (потрійне вимірювання) індивідуума. В ідіографічній психології віддають перевагу натуралістичним дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.

Домінування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, а Й у науках про природу. Отже, диференціальна психологія природно виокремилася із загальної психології, в межах якої вона існувала тривалий час під назвою психології індивідуальних відмінностей. Оскільки значущість особливого у загальному стає дедалі більшою, то й метою вивчення стає індивідуальність.

На етапі найдавнішої людської історії процес індивідуалізації людини був латентним (прихованим) чинником розвитку суспільної свідомості, що все більше диференціювалася. Різні історіографічні джерела свідчать, що поняття "індивідуальність" як фундамент суб'єктивної реальності суспільство почало усвідомлювати лише в епоху Відродження. Проте вже мислителі Давнього Сходу й античні філософи створювали трактати, предметом опису й аналізу яких були спостережувані з повсякденному житті людські відмінності. Одним із прикладів вивчення індивідуальних відмінностей є "Держава" давньогрецького філософа Платона (428/427-347 до н. е.). У його ідеальній державі поділ людей здійснювали за їхніми особливостями. У другій книзі "Держави" міститься твердження: "...дві людини не можуть бути абсолютно однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній слід займатися одним, іншій - іншим". Платон запропонував "показові вправи", які можна було б використовувати в ідеальній державі для відбору воїнів, - своєрідний тест на профпридатність.

У працях Арістотеля (384-322 до н. е.) значне місце відведене аналізу групових відмінностей, зокрема видових, расових, соціальних, статевих і таких, що виявляються у психіці та моралі. Мислитель зробив припущення і про індивідуальні відмінності, хоч і не досліджував їх детально. Можна дійти висновку, що він частково зараховував їх до вроджених чинників з огляду на такі твердження: "Можливо, хтось може сказати: "Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим із людей". Це, звичайно, неможливо... Людина не зможе стати кращою, якщо у неї немає для цього природних задатків" ("Велика етика"). Учень Арістотеля, "батько ботаніки" Теофраст (прибл. 370-288 до н. е.) влучно описав портрети різних типів людей у трактаті "Етичні характери".

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювали переважно на теоретичній, а не емпіричній основі. Тому дослідження індивідів відігравали надто малу роль у розвитку таких доктрин. Про інтерес до індивідуальних відмінностей християнського богослова Аврелія Августина (354-430) й італійського теолога-схоласта Фоми Аквінського (1225-1274) свідчить їх "психологія здібностей".

Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI-XVIII ст. Мішеля де Монтеня (1533-1592) ("Досліди", 1580), Жана де Лабрюйєра (1645-1696) ("Характери Теофраста", 1688), Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) ("Сентенції і максими про мораль", 1665) та ін.

Експериментальне дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому основним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності психічних процесів. Однак соціальна практика потребувала виокремлення насамперед тих ознак, які відрізняють одного індивіда від іншого.

Перехід від емпіричного пошуку відмінностей між людьми до розроблення наукового знання за допомогою експериментальних і математичних методів призвів до утворення спеціальної галузі знання - диференціальної психології. її предметом стали індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об'єднаними за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак). Тому витоки диференціальної психології закорінені ще в деяких напрямах донаукового, емпіричного знання, які навіть отримали власні назви. Так, характерологія прагнула звести відмінності між людьми до простих типів, тобто займалася складанням класифікацій за різними параметрами: як анатомо-фізіологічними, так і психологічними, обираючи, наприклад, як критерій здатність людини терпіти страждання. Яскравим представником характерології був Іммануїл Кант (1724-1804).

Психогностика намагалася встановити співвідношення між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фізіогноміці, заснованій Йоганном Лафатером (1741 - 1801), риси обличчя, міміка і навіть просто зображення силуету людини були основою для прогнозування її поведінки. Прихильники френології (краніоскопії), яку розробляв Франц-Йозеф Галль (1758-1828), прагнули визначати особливості людини за формою черепа. А послідовники графології (абат Жан Мішон (1806- 1881)) діагностували ознаки індивідуальності за написанням букв, їх нахилом, натиском та іншими характеристиками точних рухів людини, відображеними в її почерку. Найдавніші пранауки хіромантія, астрологія грунтувалися на безпосередньому спостереженні індивідуально-типологічних відмінностей як прямої підстави для висновків. Усі ці сфери донаукового пізнання, свого часу визнані ненадійними і знехтувані позитивістською наукою, тепер переосмилюються у диференціальній психології. Завдання майбутніх досліджень - валідизувати прийоми емпіричних узагальнень і пов'язати їх із сучасними науковими результатами.

Нагромаджені в донауковий період дані стали основою для появи особливої форми несистематизованих знань про душевне життя - життєвої, або наївної, психології. Психолог Гарольд Келлі (нар. 1921) відзначив, що взаємодія між життєвою і науковою формами знань про людину - процес двосторонній: повсякденна культура впливає на думки і вчинки вченого, а результати науки модифікують життєві уявлення. Однак психологу слід усвідомлювати, що варто довіряти лише результатам наукових досліджень, не зважаючи на свої житейські переконання, здоровий глузд.

Із появою прикладного людинознавства, філософії, медицини, психології виникла потреба систематизувати спостереження. Звернення до зірок або ліній руки перестає задовольняти тих дослідників, які намагаються проникнути у таємниці організму людини, зрозуміти рушійні сили її поведінки і життя загалом. І надалі всі розділи диференціальної психології формуються під впливом практичних запитів, що виникли в різних галузях людської діяльності: виявлення серед вступників до школи дітей із затримками розвитку з метою комплектування для них спеціальних класів, відбір найпридатніших для певної професії кандидатів, створення індивідуальноорієнтованих прийомів психотерапії. Проте тісний зв'язок диференціальної психології з практичними завданнями не перетворює її на "обслуговуючу" дисципліну. Психологія індивідуальних, типологічних і групових відмінностей поступово стає самостійною наукою, зі своїми цілями і завданнями, теоріями і фактами, створенням і верифікацією наукових знань.

У 1796 р. завдяки помилці асистента Гринвіцької обсерваторії Дж. Кіннібрука був відкритий час реакції як психологічне явище (спостереження спиралися на метод "око і вухо", що вимагало координації зорової і слухової інформації). Кенігсберзький астроном Фреде-рік Бессель (1784-1846) зацікавився питанням про індивідуальні варіації свідчень різних спостерігачів. Психічне почали розглядати як процес, що має часову протяжність - початок, середину і кінець, а не як симультанний (одномоментний) феномен. Пізніше голландський дослідник Франс Дондерс (1818-1889) розробив спеціальну схему підрахунку часу реакції, який стали сприймати як показник ускладнення психічних процесів. Отже, стало можливим вимірювати й оцінювати певні психічні явища.

1897 р. І. Кант опублікував книгу "Антропологія з прагматичного погляду". Антропологією Кант назвав науку про людину, яка тісно пов'язана з аналізом людської природи і диференціально-психологічним аспектом її вивчення.

Дослідженню індивідуальних відмінностей сприяло впровадження в психологію експериментального методу. Німецький психолог Вільгельм Вундт (1832-1920) у 1879 р. в експериментальних лабораторних умовах

(хоч і за допомогою методу інтроспекції) розпочав вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції (лат. ad - до і perceptio - сприймання) - результату впливу життєвого досвіду людини на її сприймання. Використовуючи цей досвід, людина висуває гіпотези про особливості об'єкта, що сприймається, осмислює його. Сприймання залежить від індивідуальних особливостей того, хто сприймає, тощо. Подібні лабораторії відкривали і в інших країнах Європи та Америки,

Розвиток позитивістської психології прискорило виведення основного психофізичного закону Фехнера - Вебера = const In Л, де Е (Empfindung) - величина відчуття, a R (Reiz) - величина подразника), завдяки чому "світлий" і "тіньовий" боки життя виявилися пов'язаними між собою простою алгебраїчною залежністю ("парадокс Фехнера" - зоровий феномен, що спостерігається за різного рівня освітлення сітківки лівого і правого очей: якщо перед одним оком помістити нейтральний світлофільтр, то об'єкти, які сприймаються бінокулярно, сприйматимуться темнішими, а монокулярно - світлішими). В. Вундт не досліджував проблем індивідуальної психології, оскільки вважав, що експериментальна психологія і є індивідуальною (на відміну від "психології народів", у якій експериментальний метод нібито непридатний). Та вже перші учні Вундта - Бміль Крепелін (1856-1926), Джеймс-Маккін Кеттел (1860-1944) та інші - почали застосовувати експеримент для вивчення індивідуальних особливостей людей.

Е. Крепелін переніс експериментально-психологічні методи в психіатричну клініку, що спонукало його змінити спрямованість експерименту на з'ясування індивідуальних ознак і способів їх поєднання в цілісні картини душевного життя індивіда, що відрізняють одну людину від іншої (стаття "Психологічний досвід у психіатрії"). -

Тоді А. Біне з колегами експериментально досліджували осіб, які володіють здатністю запам'ятовувати великі числа. Відмінності між ними тлумачили як підтвердження запропонованого поділу типів пам'яті на зоровий, слуховий і руховий.

У статті українсько-російського психолога, медика Олександра Лазурського (1874-1917) "Сучасний стан індивідуальної психології" (1897) розглянуто перші досягнення індивідуальної психології як науки. Термін "диференціальна психологія" першим використав В. Штерн у праці "Про психологію індивідуальних відмінностей" (1900)

Надалі у працях Біне, Анрі, Штерна, Крепеліна, Лазурського зароджувалася нова дисципліна. Постала необхідність розробити нові методи дослідження, до чого долучився англійський учений Френсіс Гальтон (1822- 1911), послідовник Дарвіна. У праці "Спадковий геній" (1869) він інтерпретував результати проведеного статистичного аналізу біографічних фактів видатних людей. 1884 р. Ф. Гальтон організував першу антропометричну лабораторію в межах Міжнародної виставки у Лондоні і провів перше масове обстеження людей (протягом року 9337 досліджуваних), вивчаючи відмінності в конституційних (зріст, вага, пропорції тіла), сенсомоторних (час реакції на візуальні і слухові стимули, сила стиснення), сенсорних (гострота зору і слуху) параметрах. Результатом стали нові праці, обгрунтування нових методів статистичного аналізу і нові ідеї щодо дослідження індивідуальних рис людей. Однак експериментальний метод, на думку А. Анастазі, загальмував розвиток інтересу до одиничних явищ психіки.

Упровадження методів статистичного аналізу було важливим чинником становлення диференціальної психології, оскільки їх використовували для підвищення об'єктивності і достовірності одержуваних даних, для оброблення експериментальних результатів. Нині виокремлюють кілька напрямів використання статистичних методів у психології: описова статистика, що включає групування, класифікацію, графічне представлення даних; теорія статистичного висновку, яку застосовують для прогнозування результату за даними обстеження вибірок; теорія планування експериментів, призначена для виявлення і перевірки причинних зв'язків між змінними. При дослідженні закономірностей успадкування дітьми психологічних і фізичних ознак своїх батьків Ф. Гальтон розробив кілька варіантів факторного аналізу для вивчення інтелектуальних здібностей, запропонував методи для перевірки новостворюваних тестів.

Вивчивши праці бельгійського соціолога Адольфа Кетле (1796-1874), Гальтон зробив спробу використати у психології відкритий ним "закон нормального розподілу" . Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, довівши: що більше таке відхилення, то рідше воно трапляється, причому це явище можна втілити математично. Досліджуючи великі групи людей, він побачив ритмічність соціальних процесів, на підставі чого створив теорію "середньої людини" (людина хоче діяти так, як більшість людей). Гальтон, навпаки, зосереджувався на особливих здібностях, прагнучи вивчати суперменів і доводячи, що геніальність - це якість, зумовлена спадково ("Спадковий геній").

Люди середнього зросту становлять найпоширенішу групу, а високого - трапляються тим рідше, чим більші їхні відхилення від норми; це саме, вважав Гальтон, стосується і розумових здібностей. Відхилення Кетле пояснював "грою випадку", а Гальтон як послідовник дарвінізму стверджував, що вони визначаються спадковістю. Ф. Гальтон висунув припущення, що індивідуальні психологічні відмінності можна пояснити тільки в категоріях учення про спадковість. Однак біологічна детермінація не є для людей ні єдиною, ні тим більше визначальною. А Гальтон відкидав усі інші істотні причини.

Гальтону також належить першість у вивченні впливу спадковості і середовища на психологічну варіативність за допомогою методу близнюків, який полягав у дослідженні однояйцевих близнят, що через певні обставини зростали в різних умовах. Для дослідження уяви він придумав спеціальний опитуваль-ник, як методичне знаряддя активно використовував статистику.

Досліджуючи походження розумових здібностей, Гальтон застосовував разом з біографічним методом анкетний. Він розіслав найвідомішим англійським ученим грунтовну анкету, за матеріалами якої була написана монографія "Англійські люди науки: їх природа і виховання" (1874).

Гальтон дійшов висновку, що людську природу можна вдосконалити тим самим способом, яким виводять нові породи собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом низки поколінь. Цей напрям отримав назву "євгеніка", а згодом став знаряддям расистської ідеології - соціал-дарвінізму.

Найперспективнішим із методів, розроблених Галь-тоном, став метод розрахунку коефіцієнта кореляції між змінними, особливо після вдосконалення його англійським математиком Карлом Пірсрном (1857- 1936) та іншими послідовниками Гальтона.

Розвиток промисловості, залучення до виробничого процесу великих мас людей, необхідність їх навчати спонукали досліджувати проблему здібностей в іншому аспекті. Завдання відбору людей з метою досягнення максимального економічного ефекту дало могутній поштовх диференціальній психології. Тести і статистичні методи, запропоновані Гальтоном, почали застосовувати для визначення індивідуальних здібностей. Особливо активний інтерес до вивчення індивідуальних відмінностей проявляли психологи в США, де промисловий прогрес був особливо швидким, а дослідження обіцяли практичну вигоду.

У Західній Європі об'єктом практичного застосування психологічних тестів стала переважно галузь освіти, де також відбувалися зміни, спричинені економічним розвитком капіталістичних країн.

Активно долучився до вивчення індивідуально-психологічних якостей Дж.-М. Кеттел, який почав працювати з Гальтоном. Гальтон називав випробування, які проводили в його антропометричній лабораторії, розумовими тестами. Термін увійшов до широкого вжитку після статті Дж.-М. Кеттела "Розумові тести і вимірювання", опублікованої в 1890 р. в журналі "Mind" з післямовою Гальтона.

Дж.-М. Кеттел запропонував як зразок 50 тестів, призначених для вимірювання чутливості, часу реакції, часу, що витрачається на запам'ятовування кольорів, звуків, відтворених після одноразового про-слуховування, тощо. Статистичний підхід - застосування серії тестів до великої кількості індивідів - став засобом перетворення психології на точну науку.

Дж.-М. Кеттел наголошував і на його практичному значенні.

У 1895-1896 рр. у США було створено два національні комітети, покликані об'єднати зусилля тестоло-гів (А. Біне, Г. Еббінгауз, В. Штерн, Е. Торндайк, Г. Мюнстерберг, Р. Мюллер, Р. Ієркс та ін.). Тести використовували для потреб школи, медицини, виробництва, війська. Удосконалювали техніку обробки даних. Тестологія - могутній і домінуючий, але не єдиний засіб диференціальної психології.

О. Лазурський дійшов висновку, що індивідуальні відмінності можна вивчати з позицій наукової характерології. Він наголошував, що індивідуальна психологія покликана "побудувати людину з її схильностей", а також скласти якомога повнішу природну класифікацію характерів. Лазурський дієвим методом дослідження індивідуальних відмінностей вважав природний експеримент, за якого навмисне втручання в життя людини поєднується з природними і порівняно простими умовами дослідження, що дає змогу вивчити психічні функції та особистість загалом. У курсі лекцій "Загальна та експериментальна психологія" (1912) Лазурський стверджував, що темперамент і характер становлять ендопсихічну, вроджену складову особистості, інша складова - екзопсихічна - характеризує ставлення людини до навколишньої дійсності.

Запровадження категорії "ставлення" було кроком уперед порівняно з механістичним уявленням (згідно з ним вплив середовища на організм відбувається за типом зовнішніх поштовхів), яке тоді домінувало у диференціальній психології, що не знала інших чинників, крім спадковості і середовища.

Російському вченому Григорію Россолімо (1860- 1928) належить ідея про можливість кількісного оцінювання інгредієнтів душевного життя з метою відтворення індивідуального профілю здорової або хворої особистості. Россолімо виокремив одинадцять психічних процесів, які поділив на п'ять груп: увага, воля, сприйнятливість, запам'ятовування, асоціативні процеси (уява й мислення). Щодо кожного з цих процесів пропонували десять завдань, залежно від виконання яких "силу" процесу оцінювали за десятибальною шкалою, тобто випробовуваний отримував вищу оцінку, якщо відповідав правильно на всі десять запитань. Суму позитивних відповідей позначали точкою графіка: з'єднання точок відображало "психологічний профіль" індивіда. Завдання варіювалися за категоріями випробовуваних (для дітей, "дорослих інтелігентних" і "дорослих неінтелігентних"). Россолімо запропонував також формулу переведення профілів із графічної мови на арифметичну. Він указував, що цей метод допоможе дослідити типи психічних індивідуальностей, розумову відсталість, діагностувати хворобливі симптоми. "Психологічні профілі" (1910) Россолімо були перекладені німецькою мовою і викликали інтерес у Західній Європі та США. За своїми ідейними позиціями Россолімо був близький до тестологів, проте його концепції притаманне прагнення до цілісного оцінювання особистості.



Схожі статті




Диференціальна психологія - Палій А. А. - Зародження науки про індивідуальні відмінності

Предыдущая | Следующая